автор: Гулямов Б. С.


Актуальність теми дослідження. Різноманітні стратегії інтерпретацій цінностей прав і гідності особистості опинилися у центрі дискусій щодо шляхів розвитку соціального вчення Православної церкви. Сучасні світоглядні дискусії в США та інших країнах вже не дозволяють обмежуватися загальними фразами та не визначатися стосовно проблематики прав людини. Теоретично усі помісні православні церкви та богословські школи визнають цінність особистості як створеної за образом Божим. Але з визнання високої гідності людської особистості можуть робити різноманітні висновки, щодо чого сьогодні розгорнулися принципові суперечки.

Постановка проблеми. На початку 2020 року Вселенський патріарх схвалив соціальну доктрину під назвою “За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної церкви” і ця декларація була оприлюднена для загального обговорення. Ця доктрина пропонує цілісне бачення християнського гуманізму, богословську легітимізацію демократії через наголос на абсолютній гідності особистості як такої, що може знаходитися у спілкуванні з Богом.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сьогодні православне соціальне вчення завдяки діяльності Вселенського патріархату переживає дві трансформації: перехід від пізньомодерного до постмодерного богословського дискурсу у власній мові та перемогу ідей пост-ліберальної політичної теології Фордгемської школи православної думки на чолі з видатними професорами, серед яких головними стали Арістотель Папаніколау та Джордж Демакопулос. Це задає нові перспективи для всіх дискусій щодо соціальної доктрини в православ’ї та ширше – у всьому християнстві. Формування пост-ліберального соціального вчення стало найбільшим досягненням богословського думки Вселенського патріархату за останні століття та потребує систематичного вивчення.

Постановка завдання. Метою дослідження є аналіз основних рис соціального вчення Вселенського патріархату щодо проблематики гідності та прав людини, виявлення основних рис нового соціального вчення Вселенського патріархату про права і гідність особистості у контексті богословських дискусій щодо свободи людини, долі демократії, ідейного протистояння офіційного православ’я з фундаменталізмом.

Виклад основного матеріалу. Концепція прав людини і гідності особистості, яку містить нове соціальне вчення Константинопольського патріархату, пропонує визнати сучасні теорії прав людини та їх втілення у сьогоднішній демократії як самоочевидні істини. Ці істини цілком легітимні у релігійному дискурсі, оскільки особиста гідність людини як здатної до містичного богоспілкування є абсолютною. Право-славна церква передбачає, що гідність та свобода особистості, її покликання та довершеність є значно вищими за усі ті множини цінностей і норм, що їх пропонує сучасна світська морально-правова свідомість, відповідні міжнародні акти і конституційні норми. В області соціального вчення це призводить до вимоги абсолютного визнання класичних прав і свобод людини. Висновків про необхідність змиритися із сьогоднішнім розширеним тлумаченням прав людини не робиться, оскільки абсолютна гідність особистості захищається не заради схвалення ідей та практик, які мають ознаки тоталітарного примусу.

Висновки. Православне соціальне вчення, запропоноване на початку 2020 року, намагається надати нового імпульсу ідеям модерну як незавершеного проекту, наголошуючи на повній згоді між Просвітництвом і православною етикою щодо гідності особистості та прав людини. Ідея про консенсус між світським та релігійним баченням прав людини походить від богослов’я патріарха Варфоломія та сучасних православних мислителів США.

Ключові слова: соціальне вчення церкви, персоналізм, права людини, гідність особистості.

 

Список використаних джерел:

  1. Варфоломей, Вселенский Патриарх 2019. ‘Православие и права человека’, Политическое богословие, под ред. А. Бодрова & М. Толстолуженко, Москва: Издательство ББИ, c. 127-140.
  2. Варфоломій, Вселенський Патріарх 2011. Віч-на-віч із тайною. Православне християнство у сучасному світі, пер. з англ., Київ: Дух і літера, 360 с.
  3. Яннарас, Х 2003. Свобода етосу, пер. з англ. В. Верлока, Київ: Дух і Літера, 268 с.
  4. Яннарас, Х 2004. ‘Церковь в посткоммунистической Европе’, пер. с англ. Г. Завершинского & Ю. Вестеля, Церковь и время: Научно-богословский и церковно-общественный журнал, № 3 (28), с. 81–106.
  5. Greek Orthodox Archdiocese of America 2020. За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви. Доступно: <https://www.goarch.org/social-ethos?p_p_id=56_INSTANCE_km0Xa4sy69OV&p_p_lifecycle=0&p_p_state=normal&p_p_mode=view&p_p_col_id=column-1&p_p_col_count=1&_56_INSTANCE_km0Xa4sy69OV_languageId=uk_UA>. [15 Грудень 2020].
  6. Demacopoulos, GE (ed) & Papanikolaou, A (ed) 2016. ‘Christianity, Democracy, and the Shadow of Constantine’, Fordham University Press, 304 p.
  7. Kalaitzidis, P 2010. ‘From the ‘Return to the Fathers’ to the Need for a Modern Orthodox Theology’, St Vladimir’s Theological Quarterly, № 54, р. 5–36.
  8. Papanikolaou, A 2012. The Mystical as Political: Democracy and Non-Radical Orthodoxy, Notre Dame, IN: Notre Dame University Press, 248 p.