Оберіть свою мову
Оберіть свою мову
автори: О. І. Хромова, О. В. Міщенко, К. В. Ніколенко
Актуальність теми дослідження. Вища освіта України не залишилася осторонь політичних та економічних турбулентностей, які держава переживає ще з 2014 року, але які досягли апогею з часу повномасштабного воєнного вторгнення. Обмежене розуміння впливу війни на систему вищої освіти є джерелом ще більш згубних наслідків для діяльності українських ЗВО.
Постановка проблеми. Необхідне не тільки усвідомлене ставлення до того, що відбувається наразі у сфері вищої школи, але й розуміння того, які перспективи чекають на українські виші після війни, як має змінюватися вища освіта в країні, аби не просто вистояти в період критичних загроз, але й розбудуватися після закінчення воєнного стану.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. У розвідці проаналізовано наявну літературу з теми, визначено темпоральний контекст трансформацій вищої освіти, звернено увагу на деструктивні чинники війни й підтримку світових вишів, яка в період воєнного стану є умовою стимулювання сили українських ЗВО та забезпечення українських здобувачів можливістю здобувати вищу освіту в безпечних умовах за кордоном і заразом отримувати новий досвід викладання українським науковцям. Проте це й загроза отримати відтік кадрів і абітурієнтів і в повоєнній перспективі. Обговорено контекст глобалізації та цифровізації.
Постановка завдання. Метою поточної статті є визначення перспектив трансформації української вищої освіти у післявоєнний період у світлі сучасних умов розвитку, переваг, які відкриваються для українських ЗВО на тлі підтримки світовою академічною спільнотою та водночас на тлі загроз, які становлять світові виші для вітчизняної галузі вищої освіти через переважну неготовність українських ЗВО до жорсткої конкуренції в умовах глобалізації й боротьби з наслідками війни.
Виклад основного матеріалу. Магістральними напрямами трансформації вищої освіти у післявоєнний період названо: діджиталізацію вищої освіти, максимальну інтеграцію вищої освіти та сфери економіки держави, збільшення кількості іноземних студентів, розширення міжнародних перспектив і дорівняння української вищої освіти до рівня світових стандартів, зростання рівня автономії українських ЗВО. Окремо треба звернутися до питання подолання академічної недоброчесності, корупції та бюрократії у вищій школі.
Висновки. Розуміння перспектив трансформації вищої освіти у післявоєнний період є одним із кроків до подолання теперішньої та подальшої кризи у вищій освіті, що викликана, з одного боку, війною, а з іншого боку, недостатньо сильним рівнем вищої освіти в Україні й до війни. Подальші розвідки з теми можуть стосуватися відстеження тенденцій і нових перспектив перебудови у сфері вищої освіти, програмовій покроковій розробці імплементації визначених напрямів трансформації.
Ключові слова: вища освіта, російсько-українська війна, сталість розвитку вищої освіти, глобалізація освітнього ринку, трансформація вищої освіти.
Список використаних джерел:
автори: Б. В. Новіков, Т. П. Руденко, С. І.Бабіна
Актуальність теми дослідження. Філософська творчість Г. Сковороди привертає увагу сучасників тому, що філософ у центрі уваги ставить людину та визначає, що є опорою людині у світі. При цьому буття людини у нього постає як процес постійного самотворення, самовдосконалення. Проблеми сьогодення хвилюють кожну людину, а можливість побудувати гармонійні стосунки зі світом є головним завданням для неї. Шлях до щастя, на думку філософа полягає в самопізнанні та в моральному вдосконаленні людини, тому філософська мудрість Г. Сковороди сьогодні потрібна кожному.
Постановка проблеми. Проблема формування цілісної особистості та визначення шляхів морального вдосконалення людини залишається актуальною і сьогодні, а розгляд філософської творчості Г. Сковороди в цьому аспекті є цілком закономірним.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дане дослідження надало можливість звернутися до наукових праць вітчизняних та зарубіжних дослідників філософської спадщини Г. Сковороди. Теоретичні засади творчості мислителя намагалися з’ясувати багато науковців. Праці Г. Сковороди дослід-жували Д. Багалій, В. Горський, П. Жи-тецький, І. Іваньо, О. Мишанич, І. Мірчук, К. Митрович, А. Ніженець, Д. Олянчин, І. Пістрий, Ф. Поліщук, П. Попов, М. Рогович, І. Табачников, Д. Чижевський, В. Шаян, П. Яременко та інші. Філософські ідеї Г. Сковороди дослід-жуються у працях сучасних науковців, насамперед, С. Гладкого, І. Загрійчук, Д. Кирика, М. Редько, М. Рика, М. Рогови-ча, З Скринник, І. Карівця, Л. Харченко.
Постановка завдання. У межах дослідження необхідно здійснити аналіз творчості Г. Сковороди в аспекті морального вдосконалення людини. Розглянути поняття філософа “істинної людини” та дослідити зв’язок між вченнями античних філософів, ранньохристиянською філософією, гуманістами Відродження та філософською творчістю Г. Сковороди, яка вплинула на подальший розвиток філософської думки. Важливим є дослідження розуміння й витлумачення проблеми людського щастя, що розглядає філософ, визначення сенсу людського буття.
Виклад основного матеріалу. Творчість Г. Сковороди включає багато суперечливих вчень, які свій початок беруть ще в античній та ранньохристиянській філософії, але все ж таки для нас є зрозумілим, що провідною ідеєю його творчості є тема людини, її моральне буття. Г. Сковорода вибудовує свій ідеал людини, який має спільні риси з античним ідеалом. Вчення філософа про дві натури, які є основою визначених ним світів, а саме, макрокосму, тобто Все-світу, мікрокосму, як проекції Всесвіту, якою є людина, та символічного світу, який у нього є Біблією, – нагадує космічний логос стародавніх греків, який співпадає у нього з невидимою натурою, що ототожнюється з Богом. Він постає як всесвітній розум і закон, який організовує та впорядковує світ, тому у розумінні філософа жити у злагоді з Богом, означає жити у гармонії з природою, знайти гармонію внутрішнього світу. Важливим у філософа є розуміння й висвітлення проблеми людського щастя, яке, на думку мислителя, можна досягти шляхом морального вдосконалення людини. Філософ трактує життя людини як моральну діяльність, вводить поняття “сродної” праці, в основу якої покладає природні нахили людини: “найбільша справа, коли вона без природженості робиться, втрачає свою честь і цінність”, а якщо людина буде “жити у злагоді з природою”, вона неодмінно буде щасливою [4, с. 11]. Філософ звертається до стоїчної філософії і Біблії, це визначило його філософську позицію – ототожнення філософії з етикою, своїм завданням він вважав навчити людину зберігати душевний спокій у мінливому світі. Здійснення божественної волі вимагає від людини можливості діяти у відповідності з моральними законами, саме так людина може знайти душевний спокій. Для побудови гармонійних стосунків зі світом важливим для людини є пізнання своєї природи, самопізнання. Божественний закон, який міститься у Біблії, вважає філософ, спонукає людину до моральних вчинків. На думку мислителя, пізнання символічного світу Біблії відбувається за допомогою серця. Образно-символічний світ Біблії неможливо пізнати буквально, розумом, його можна збагнути лише серцем. Серце дає можливість розрізняти добро і зло, для Г. Сковороди серце людини є сферою постійної боротьби добра і зла: “…всі світи складаються із двох сутностей: злої й доброї” [8, с. 154]. Символічна філософія Г. Сковороди має спільні риси з античними вченнями, його образи-символи часто мають кілька значень, але він ніколи не намагався розірвати світ матеріальний і світ духовний, а завжди намагався побачити в матеріальному духовне, ось чому в мікрокосмі формується символ “істинної” людини через духовне звернення до Бога. У його образно-символічному світорозумінні кожному елементу навколишнього світу відповідає внутрішня і зовнішня сутність, форма і матерія, а головною метою людини, як вважав мислитель, є пізнання внутрішньої сутності світу, в якому прихована істина “із двох сутностей дві думки і два серця: тлінне й нетлінне, чисте й нечисте, мертве й живе” [8, с. 145]. Як відзначив Л. Ушкалов, Г. Сковорода в своїх творах, постає насамперед філософом і богословом, для нього характерним є поєднання “поезії, філософії, богослів’я й релігійно-містичних розважань”, його символічний спосіб філософствування спричинив “чимало різноманітних, інколи – цілком протилежних, міркувань і присудів” [11, с. 35-36]. Вчення Г. Сковороди є взірцем символічного світорозуміння, філософ намагався об’єднати внутрішню і зовнішню людські натури, а божественну сутність людина може пізнати не лише розумом, але й відчути її серцем. Самопізнання, самозаглиблення, життя у гармонії з природою, говорить філософ, забезпечує душевний спокій. Усвідомлюючи необхідність самопізнання, він намагається знайти відповідь на головні питання етики, а саме, через специфіку малого світу, тобто людину, він осягає духовні основи буття, окреслює його морально-етичні виміри, розглядає добро і зло, вказує шлях до “істинної» людини”. Г. Сковорода пропонує шлях морального вдосконалення людини через самопізнання, наслідування природи, що дасть можливість людині пізнати себе і звернутися в собі до Бога.
Висновки. Український філософ Г. Сковорода є одним із тих діячів культури українського бароко, творчість якого не припиняє привертати увагу багатьох сучасних дослідників. Уявивши людину як мікрокосм, філософ наголошує на актив-ній сутності людини, яка утверджувалася ще античними мислителями, була продовжена середньовічними богословами, ця ідея підтримувалася філософами доби Відродження, Нового часу та була провідною у вченнях професорів Києво-Могилянської академії. Теорія “сродної праці” філософа розкриває істинне призначення людини та вказує правильний шлях до щастя. Мислитель пропонує шлях морального вдосконалення людини через самопізнання, закликає до наслідування природи, до наполегливої праці над формуванням цілісної особистості, в якій гармонійно поєднуються розум та почуття. І сьогодні філософські роздуми Г. Сковороди допомагають глибше зрозуміти екзистенційні проблеми та є змістовним підґрунтям для розвитку сучасної етичної науки.
Ключові слова: людина, видима та невидима натура, мікрокосм, всесвіт, логос, ідея “сродної праці”, щастя, самопізнання, самовдосконалення, серце людини, моральне буття, сенс людського життя.
Список використаних джерел:
автори: А. Ю. Морозов, Н. Б. Шуст
Актуальність теми дослідження. У програмних документах Всесвітнього Саміту ООН з питань інформаційного суспільства закладені теоретичні основи майбутнього інформаційного суспільства, побудованого на засадах плюралізму, толерантності, свободи слова, вільного доступу та рівного доступу до інформації. Людство вступає у принципову нову еру, в якій відкривається можливість виповнення християнського наративу про те, що істинне знання робить людину вільною. Водночас коло-сальні масиви інформації, до яких має доступ суспільство, передбачає свободу у поєднанні з глобальним мисленням і глобальною відповідальністю. Ідеалом інформаційно-го суспільства виступає трансформація кількості інформації у якість, тобто знання і мудрість.
Постановка проблеми. Основою інформаційного суспільства, за задумом його творців-архітекторів, повинна стати фундаментальна наука і безперервна освіта. Метою інформаційного суспільства є всебічна розвинута освічена особистість. Цю мету неможливо досягнути без гуманітарної складової освіти, яка часто ігнорується. Більш того, доступність інформації може вступати в протиріччя із конфіденційністю, особистісна приватність – з публічністю. Необхідні моральні і правові механізми регулювання інформаційного суспільства на рівні державної стратегії.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженням проблематики становлення і розвитку інформаційного суспільства займалися провідні західні та українські вчені: Д. Белл, Е. Тоффлер, М. Попович, А. Конверський, В. Андрущенко, Є. Бистрицький, С. Проле-єв, С. Пірожков, Н. Хамітов. В. Бех, А. Морозов, Н. Шуст, Ю. Кулагін та інші.
Постановка завдання. Метою статті є аналіз інформаційного суспільства як концепту та особливості його реалізації та імплементації в українських реаліях.
Виклад основного матеріалу. Зазначається, що суспільство знань є основним фактором конкурентоспроможності. Для його побудови необхідно усвідомлювати важливість принципів класичної освіти, зокрема її гуманітарної складової, безперервного навчання, постійного удосконалення і актуалізації знань. Проаналізовано “Стратегію розвитку інформаційного суспільства в Україні”, що підкреслює вірність України обраному західному геополітичному курсу.
Висновки. Повноправне членство в сучасній цифровій цивілізації передбачає реалізацію національної стратегії розвитку інформаційного суспільства, мета якої – підвищення якості життя громадян, забезпечення конкурентоспроможності держави, її кібербезпека та цифровий суверенітет, всебічний розвиток економічної, соціально-політичної, культурної і духовної сфер життя суспільства.
Ключові слова: інформаційне суспільство, знання, конкурентоспроможність, цифровий суверенітет, гуманітарна освіта, компетенції, права людини, захист даних.
Список використаних джерел:
автор: О. Н. Кубальський
Актуальність теми дослідження. Останніми роками питання наукової комунікації набуло глобального значення, не в останню чергу завдяки вірі в те, що наука і технології є основою економіки знань. Наука і технології є невід’ємною частиною нашої культури і значною мірою впливають на наше повсякденне життя. Наукове знання є корисним для суспільства, але в той час і небезпечним, що надає всі підстави громадськості знати про ці нові досягнення. Незалежно від того, як фінансуються дослідження, їхні наслідки повинні бути доведені до відома як науковців, так і суспільства.
Постановка проблеми. Комунікація науковців між собою та із громадськістю має тривалу історію, але в добу глобалізації та перед обличчям соціальної турбулентності вона стикається з новими викликами. Відомий філософ Ю. Габермас вважав, що науковий дискурс важливий, якщо він не суперечить моральним орієнтирам, а техніка максимально антропологічна та має бути присутньою в комунікації. Проблема поля-гає в тому, чи дійсно наукова комунікація, базується на загальноприйнятих суспільством нор-мах, і яких рис вона набуває в умовах глобалізації та соціальної турбулентності?
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історико-філософський аспект дослідження наукової комунікації представлений працями Дж. Маккліллана, Г. Дорна, К. Вагнер. В теорії комунікативної дії великий внесок зроблено видатним Ю. Габермасом, природу розуму та його взаємодії з наукою досліджували М. Гайдеґер, О. Нейрат. Питання відкритого суспільства та відкритої науки теоретизували Д. Буг-рос, К. Поппер, М. Воелфі, П. Олліаро, М. Тодд та ін.
Постановка завдання. Наукова комунікація являє собою проблематичний феномен, для розв’язання сутнісних рис якого необхідно дослідити історію наукової комунікації, здобутки теоретиків комунікаційних процесів, поняття відкритої науки та відкритого суспільства, дослідити умови соціальної турбулентності та глобалізації, з якими стикається наукова комунікація.
Виклад основного матеріалу. Наука у сучасному розумінні, як експериментальна наука, зароджується лише у XVI ст. Незважаючи на те, що ще у античності процес накопичення та систематизації знань набув високого рівня емпіричного та практичного статусу, він був далеким від раціонального рівня. Наука античності пропонувала розв’язання конкретних задач, натомість наука у сучасному її розумінні оперує теоремами та аксіома-ми. З розвитком науки, починаючи з XVII століття у Європі формується практика наукової комунікації. Наукова комунікація у вигляді листувань об’єднала таких інтелектуалів Нового часу, як Ф. Бекон, Г. Галілей, І. Ньютон, Р. Декарт та багатьох інших. Світова наука працює на глобальному рівні як мережа, така ж сама “незрима колегія”. Між “незримою колегією” XVII ст. та її аналогом ХХІ ст. є багато спільних рис, вони однаково сприяли комунікації провідних інтелектуалів, вони однаково функціонують стихійно. Теоретик комунікативної дії Ю. Габермас казав, що його оригінальна теорія має задати нові змісти раціональності та спорідненій із нею соціальній архітектурі. В умовах соціальної турбулентності зростає потреба в особливому виді евристичного вченого. Вченого, який керується особливим шляхом пізнання до глибинного розуміння процесів. Його діяльність має базуватися на вже наявному досвіді, та бути спрямованою на конструктивний результат пізнання та дії. Суть такого погляду на процес пізнання полягає в дуалізмі знання та розуміння, так, наприклад, в динамічних умовах соціальної турбулентності недостатньо лише шукати правильні або корисні шляхи розв’язання поставлених задач, необхідно ще й усвідомлення, пошук сенсу.
Висновки. У XIX–XX ст. наука поступово стає справжнім соціальним інститутом, кількість вчених у світі зросла з кількох тисяч до кількох мільйонів. Глобалізація наукової комунікації має економічний характер, але це не є перевагою чи недоліком, це є характеристикою епохи. Вона прямо впливає на інноваційний характер науки. В умовах соціальної турбулентності усталені образи стають розпливчастими, та потребують переосмислення. Це стосується й наукової комунікації, а точніше комунікаційних компетенцій науковця. Те, що раніше вважалося достатнім для наукової комунікації, а саме професійне знання та професійні навички, в умовах соціальної турбулентності виявляється недостатнім.
Ключові слова: наукова комунікація, соціальна турбулентність, глобалізація, відкрита наука.
Список використаних джерел:
автори: Т. І. Андрущенко, Б. О. Сюта, А. Є. Савчук
Актуальність теми дослідження. В процесі розвитку міметичний принцип мистецтва почав осмислюватися у художній культурі у двох напрямках: як наслідування формам дійсності, і як пояснення, оцінка явищ та подій реального життя людей. Поступово прекрасне у мистецтві трансформується від вираження світу вічних ідей через ідеалізовані канони краси, створення символічних образів до продукування реалістичних образів дійсності. А від зображення певних характерних чи типових явищ соціальної дійсності до повного творчого свавілля художника, вільного від будь-яких об’єктивних правил і законів, забуваючи про “почуття внутрішньої необхідності” (В. Кандінський), тобто жорстко детермінованим духовним як сутнісним принципом універсального буття. Саме, потреба вивчення обставин, що при визначенні сутнісних понять, так чи інакше окрім розв’язання суто інструменталістських завдань, окреслює основні контури проблемного поля, її зв’язок з іншими естетичними проблемами, іншими суміжними поняттями і зумовили актуальність досліджуваної проблеми.
Постановка проблеми. З’ясування філософсько-культурологічних вимірів проблеми активності мистецтва потребує розробки адекватного і ефективного логіко-понятійного інструментарію. Без цього неможливо проникнути в сутність проблеми, проаналізувати найважливіші тенденції її розвитку. Необхідність розібратися з основними поняттями, що розкривають специфіку активності мистецтва зумовлена ще й тим, що уже в змісті цих понять намічається стратегія теоретичного пошуку, напрями руху наукової думки.
Постановка завдання. Розглянути актуальні проблеми розуміння мистецько-го тексту та його інтерпретації в інших видах мистецтва; процесуальний рух художнього образу та особливості дії онтологічного парадоксу мистецтва.
Виклад основного матеріалу. Художній образ – це складне багатошарове утворення. Він починається із задуму художника, що виступає своєрідним ескізом до майбутнього образу. Технічні навики і майстерність, духовні сили митця спрямовані на втілення цього задуму, але, часом задум і його втілення у матеріалі бувають дуже далекі. Художній образ – це спосіб буття художнього твору, спосіб мислення у мистецтві. В естетичному плані, художній образ є цілісний організм, в якому не має нічого випадкового. Отже, художній образ є не предметом і не думкою, а процесом, який не до кінця конкретний у своєму зануренні в чуттєву стихію. Особливість пізнавальної сторони художнього образу полягає в тому, що в процесі його сприйняття відбувається пряме бачення істини, що не спирається на докази, відбувається дифузність художнього і реального світу.
Висновки. Складну структуру художнього образу не можна розглядати статично, художній образ – це процес. Він є всезагальною категорією художньої творчості, засіб і форма засвоєння життя мистецтвом.
Ключові слова: художній образ, розуміння, онтологічний парадокс мистецтва, прецедентний текст, твір, інтерпретація, множинність змісту, варіативність, мовленнєвий жанр, музична композиція.
Список використаних джерел: