Оберіть свою мову
Оберіть свою мову
автор: Пономаренко Оксана Вікторівна
Актуальність теми дослідження. Останнім часом українська система освіти зазнає значних світоглядних, методично-організаційних трансформацій, які спричинені як розвитком інформаційних технологій, так й загально універсальною вимогою – доброчесності у освітньому середовищі. Дотримання академічної доброчесності передбачає не тільки виконання законодавчо закріплених правил, але й внутрішню глибоку відповідність учасників освітнього процесу моральним догмам етики відповідальності. Цей постулат, зокрема в українських контекстах, потребує посиленої аргументації. Мова йде про пошук етичного підґрунтя в умовах війни, що є водночас умовою та безкомпромісною вимогою морального самоздійснення людини в час великого напруження та невизначеності. Саме цим і пояснюється звернення у статті до етичних настанов античної аретології.
Постановка проблеми. Етика доброчесності як один із підходів в нормативній етиці, що ґрунтується на моральній філософії Арістотеля, має значний потенціал допомогти сучасній людині в формуванні моральних орієнтирів, вказуючи шлях до досягнення особистого процвітання та суспільного благополуччя. Етика доброчесності дозволяє враховувати контекст і гнучко реагувати на складні ситуації, забезпечуючи взаємодію між особистими інтересами і суспільним благом.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Постановка проблеми в такому аспекті передбачає звернення до праць Елізабет Анскомб, Аласдера Макінтайра, Філіппи Фут, Розалінд Херстхаус, Роджера Кріспа, Едіт Холл. Проблема академічної доброчесності набула свого висвітлення у працях В. Ромакіна, Т. Фінікова, А. Артюхова, М. Гриньової, Л. Рижак, О. Цокур, Ю. Калиновського, В. Хмарського та інших.
Постановка завдання. Розкрити творчій потенціал аретологічної етики та можливість його застосування у розробці стратегії доброчесності та її ефективного втілення в академічному, культурному та суспільно-політичному просторах сучасної України.
Виклад основного матеріалу. Зміни в моральній філософії від Арістотеля до наших днів обумовлені різноманітними історичними, культур-ними та філософськими впливами. В середині XX століття в нормативній етиці переважали дві теорії - деонтологія, яка черпала натхнення від філософа XVIII століття Іммануїла Канта, та утилітаризм, який бере свій початок з філософії Джеремі Бентама і Дж. С. Мілля. Елізабет Анскомб в праці “Сучасна моральна філософія” (1958) звернула увагу дослідників на легалістичний поворот в етиці. Вона вказала на те, що варто відійти від розуміння чесноти як просто обов'язку чи зобов'язання, і повернутися до арістотелівського підходу, де чесноти розглядаються як ключові якості характеру, спрямовані на досягнення людського процвітання. Праця Елізабет Анскомб стала поштовхом для відродження етики доброчесності. Філіппа Фут, Розалінд Херстхаус, Едіт Холл та інші сприяли реабілітації і розвитку етики доброчесності, роблячи акцент на моральній філософії Арістотеля. Ці філософи прагнуть не лише відродити, але й адаптувати арістотелівське вчення про доброчесність до вимог сучасного суспільства, врахувавши виклики сьогодення, що внесло вагомий внесок в розвиток нормативної етики, розширюючи дискусії і розглядаючи аспекти доброчесності в контексті сучасних моральних теорій.
Висновки. Здійснення стратегій академічної доброчесності в складно-структурованих сучасних українських контекстах потребує систематичного й ретельного дотримання вимог доброчесності в освітньому середовищі та практичної реалізації проекту етичного просвітництва серед широких верств населення. Теоретичні підвалини цього проекту мають ґрунтуватися на універсальних принципах аретологічної етики. Арістотелівська ідея доброчесності, як керівної сили для досягнення благополуччя людського життя, набуває нового сенсу в умовах сучасності, сприяючи гармонійному розвитку особистості та зміцненню моральних засад у сучасному світі. Навіть, беручи до уваги, що соціально-культурні контексти змінилися, ключові аспекти концепції доброчесності Арістотеля залишилися релевантними та цінними для морального розвитку та досягнення особистого процвітання у сучасному світі. У цьому контексті чесноти стають важливою основою для формування цілісної особистості та визначення моральної поведінки.
Ключові слова: аретологічна етика, академічна доброчесність, освіта, чеснота, моральне зобов'язання, деонтологія, утилітаризм
Список використаних джерел:
автор: Король Наталя Мирославівна
Актуальність теми дослідження. Драматизм і масштаб ситуації, в якій опинилася Україна з початком активного періоду російської агресії, зумовлюють необхідність парадигмального переосмислення явищ, які дозволяють зрозуміти поведінку (і мотивацію) наших геополітичних сусідів. У цьому дослідженні ми опишемо Польщу та детермінанти її світогляду, а отже, її геополітичного самопозиціонування.
Постановка проблеми. Одним із структурних елементів національної ідентичності є поняття території (батьківщини). У польській національній свідомості поняття власної території, а з ним і батьківщини, дуже часто маргіналізується. На його зміну в епіцентрі гуманітарних студій виникає поняття “креси”.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історіографію кресознавства можна побудувати за біполярним принципом. З одного боку, комплекс досліджень ностальгійно-апологетичного напряму. Протилежний полюс гуманітарного дискурсу представляють спроби осмислити феномен “кресів” через застосування антиколоніальної парадигми.
Постановка завдання. З огляду на історичне накладення територій, які одночасно є “рідною землею/батьківщиною” для українців і кресами/пограниччям для польського народу, варто спробувати переосмислити етимологію та історичну еволюцію поняття “креси” в контексті його значення для національної самоідентифікації. Доцільно також окреслити, в рамках яких методологічних підходів можна здійснити наукове дослідження феномену кресів як простору пограниччя та елемента національної ідентичності.
Виклад основного матеріалу. Для розгляду кореляції між поняттям вітчизни і поняттям кресів як власне прикордонних територій (borderland) варто звернутися до історичного минулого, щоб зрозуміти процес еволюції семантичного та концептуального наповнення поняття “креси”. Кожен етап семантичної трансформації поняття Кресів можна корелювати з певною методологічною парадигмою, яка дозволяє осмислювати його роль в історії, культурі та політиці Польщі. Відповідно феномен Кресів можна розглядати в різних парадигмальних площинах – гранднаративній, студій пам'яті, постколоніальній.
Висновки. “Креси” втілюють ідею квінтесенції “польськості”, яка іноді замінює собою поняття батьківщини та національної території. Зважаючи на сучасну цивілізаційно-культурну ситуацію та нове встановлення меж цивілізацій, необхідні спільні зусилля науковців у переосмисленні порубіжжя (і кресів) як простору спільного цивілізаційного пограниччя.
Ключові слова: пограниччя, національна ідентичність, національна свідомість, Креси, постколоніальний дискурс, наратив
Список використаних джерел:
автор: Васильєв Олексій Михайлович
Актуальність теми дослідження. Значний попит на біографічні та автобіографічні твори у якості художнього та наукового читання останніми десятиліттями супроводжувалися так званим “біографічним поворотом” у гуманітаристиці, зокрема філософії. В зв'язку із цим зростає актуальність визначення науково-методологічного та практичного життєтворчого потенціалу у саморефлективній практиці створення біографії/автобіографії.
Постановка проблеми. Наявна суперечка навколо питання про наявність у біографічному підході достатнього методологічного потенціалу. Біографісти вбачають невіддільний зв'язок між життєписом особистості та соціокультурними умовами її існування. Антибіографісти відділяють науку від життєпису науковця, та заперечують важливість дослідження життєвих обставин особистості задля кращого розуміння її наукових та творчих здобутків.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Значний поштовх до осягнення та залучення наукового потенціалу, закладеного у практиках життєпису, надали у своїх працях Ф. Шлейермахер, В. Дільтей, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Р. Рорті. Вітчизняні вчені О. Валевський, В. Горський, І. Голубович, А. Цяпа, В. Менжулін особливо ретельно опрацювали біографічний дискурс у рамках філософської науки та вивели деякі грунтовні, на нашу думку, методологічні засади.
Постановка завдання. У цьому дослідженні розглянемо біографію та автобіографію як соціокультурний та культурно-антропологічний феномен через визначення відмінностей та тотожностей між ними. Також дослідимо уявну та/або сфальсифіковану біографію як саморефлективну практику та дослідимо її методологічний потенціал у відношенні до дійсності. Також розглянемо практики саможиттєпису на яскравих прикладах доіндустріальної, індустріальної та постіндустріальної епох.
Виклад основного матеріалу. Відмінності між біографією від автобіографією на соціокультурному та культурно-антропологічному рівні може мати принципове значення у випадку коли життєпис слугує практикою розрізнення “Я” оповідача та Інших. Різниця між двома жанрами стає принциповою на рівні розгляду персонажа на тлі його суспільного оточення, історичних та культурних обставин. Важливим для сучасних дослідників постає питання, щодо межі що розділяє автобіографічний наратив, який прагне бути максимально наближеним до дійсності, від уявного або навіть навмисне сконструйованого. Чи не найважливішим твором, що відображає перехід від античної мемуаристики, епістоли і саморефлективної лірики, а також жанру середньовічної агіографії до саме автобіографії, є “Сповідь” Августина Аврелія, у якій багато дослідників вбачають перший цілісний твір, побудований з використанням психологічного самоаналізу. Автобіографія як окремий жанр у сучасному розумінні оформилася наприкінці XVIII - на початку XIX ст., виокремившись з інших творів, що містили елементи саморефлексії, суб’єктивності та авторської самоідентифікації. У постіндустріальну добу біографічні/автобіографічні колізії набувають найбільш витонченої форми і яскраво виражають відносини особистос-ті із соціумом. Поглиблюється конфлікт на межі Я/Інший, у суспільній свідомості підвищується важливість зв'язку життя автора з його твором, що переростає у своєрідну реакцію найбільш чутливих до віянь епохи авторів.
Висновки. Біографія/автобіографія у широкому сенсі може бути практикою усвідомлення, переосмислення та взаємовідображення соціокультурних, філософських та культурно-антропологічних феноменів крізь призму досвіду та практик саморефлексії окремої особистості. Тобто ми можемо розглядати біографію/автобіографію як свого роду міст між наративним та екзистенціальним вимірами. З точки ж зору методологічного потенціалу біографічний підхід не може побудувати методологічне обґрунтування із самого себе і потребує обґрунтування, що відноситься до більш високого щаблю гуманітарної парадигми.
Ключові слова: біографія, автобіографія, методологічний потенціал, життєпис, біографічний підхід, саморефлексія.
Список використаних джерел:
автор: Бірюк Максим Ігорович
Актуальність теми дослідження. Інтеграція у західне правове поле, де рівність є найфундаментальнішою цінністю, є одним з важливих кроків наближення нашої країни до повноправного членства у Європейському Cоюзі.
Постановка проблеми. Фокусування виключно на юридичному аспекті проблеми, на дотриманні норми закони не повинно приховувати те, що насправ-ді ідея рівності – це більш глибинна світоглядно-філософська проблема. Рівність як моральна цінність культурно обумовлена, залежить від світоглядного та ідеологічного каркасу (framework), від тієї чи іншої парадигми суспільно-політичної думки. Боротьба проти нерівності як несправедливості задля утвердження людської гідності носить екзистенційний характер.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. У аналізі ідей соціальної рівності, нерівності та справедливості крізь призму основних ідеологічних парадигм політичної філософії ми спираємося як на ідеї класиків філософської думки (Платон, Аристотель, Ж. де Местр, К. Маркс, А. Камю), так і на сучасних теоретиків егалітаризму (Дж. Роулз, Дж. Поул, Х. Фелпс Браун, Ф. Хаєк, Р. Дворкін та ін.).
Постановка завдання. Спершу розглянемо різні градації соціальної рівності, та подивимося на основні аргументи на користь рівності з точки зору егалітаризму. Далі проаналізуємо, як ідея рівності тлумачиться в трьох ключових ідеологічних традиціях (парадигмах) західної суспільно-політичної думки: лібералізмі, соціалізмі та консерватизмі.
Виклад основного матеріалу. Розглядаються основні градації соціальної рівності, зокрема формальна рівність, рівність ставлення, рівність можливостей, рівність розгляду. Зазначається, що філософія консерватизму, як ностальгія за становою системою ancient regime, заперечує рівність та виступає апологією соціальної нерівності, вираженою в ідеї природної аристократії. Філософія лібералізму фокусує увагу на формальних аспектах рівності перед законом та політичної рівності. Лібералізм спирається на ідеї меритократії, де рівність стартових можливостей дозволяє виявити нерівність людських потенціалів. Якщо для традиції лібералізму характерне поєднання ідей рівності та індивідуалізму, то для соціалізму рівність неодмінно йде у зв’язці з ідеєю домінування колективного над індивідуальним. Вищою позаідеологічною градацією рівності є рівність розгляду, що також можна назвати онтологічною рівністю всіх людей.
Висновки. Встановлено певні градації соціальної рівності, які є стадіями поступового подолання нерівності. Розглянуто формальну “рівність перед законом”, засновану на принципі like for like, рівність можливостей та рівність розгляду. Зазначається, що філософія консерватизму характеризується нульовим ступенем рівності, для філософії лібералізму притаманне опора на формальну рівність та рівність можливостей, а для філософії соціалізму характерне розуміння соціальної рівності як рівності здобутків. Що ж до рівності розгляду, то можна вважати її позаідеологічною характеристикою.
Ключові слова: егалітаризм, рівність як моральна цінність, соціальна рівність, справедливість, ідеологічна парадигма, лібералізм, соціалізм, консерватизм.
Список використаних джерел:
автори: Денисенко Наталія Василівна, Щириця Тетяна Володимирівна
Актуальність теми дослідження. За умов демократизації українського суспільства та пріоритету цінностей і норм правового суспільства змінюються практики соціальної роботи. Зміст таких практик детермінований соціальним порядком та етосом соціальної роботи, горизонтом яких є основні цінності свободи, справедливості, солідарності. Рефлексія стосується кризових ситуацій.
Постановка проблеми. Вперше в український соціально-філософський та освітній дискурс залучено концепт когнітивної комунікації в дослідженні практик соціальної роботи та волонтерства як їхнього ресурсу.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Залучаючи потенціал Сократового діалогу, традицію діалогічної філософії М. Бубера, теорію комунікативної дії Ю. Габермаса, дискурсивну етику Ю. Габермаса та К.-О. Апеля, феноменологічні розвідки топографії Чужого Б. Вальденфельса, дослідження довіри О. Кожем’якіної, історичні розвідки взаємин “далекі близькі” В. Єрмоленка та інші деталізовано когнітивну (лінгвістичну) комунікацію як мовно-мовленнєву компетенцію соціального працівника.
Постановка завдання. Визначити теоретичне та практичне значення когнітивної (лінгвістичної) комунікації та волонтерства як ресурсу соціальної роботи.
Виклад основного матеріалу. У парадигмі комунікативного повороту від суб’єктності до інтерсуб’єктності пропонується використовувати концепт когнітивної комунікації, визначати його зміст та форму на базі теорій соціальної роботи: психологічно-орієнтованої; гуманістично-персоналістської; теорії ролей і стигматизації; теорії, орієнтованої на сильні сторони клієнта (Strength-Based Perspective). Для опису волонтерства як ресурсу в практиках соціальної роботи залучено концепт соціального капіталу П. Бурд’є.
Висновки. Надані конкретні пропозиції використання в практиках соціальної роботи з людиною з обмеженими можливостями такого лексикону, який не принижує її людську гідність, яка постає a priori повсякденної комунікації. Наголошено, що така комунікація можлива лише за умов довіри. Подальший розвиток волонтерства та інших форм повсякденних практик соціальної роботи планується досліджувати у горизонті функціонування самоорганізаційних систем.
Ключові слова: когнітивність, комунікація, комунікативна дія, комунікативна компетенція, комунікативний поворот в філософії ХХ століття, практики соціальної роботи, волонтерство як ресурс соціальної роботи.
Список використаних джерел: