Оберіть свою мову
Оберіть свою мову
автор: Чепєгін І. В.
Актуальність теми дослідження визначається нагальною потребою здійснення комплексного філософсько-антропологічного аналізу ролі кордонів у житті людини, соціумів та держав. Особливо актуальною ця тема є для українського суспільства, яке пройшло надзвичайно тяжкий шлях боротьби за власну свободу і незалежність, має колоніальне минуле та трагічний досвід перебування за залізною завісою. Негативна онтологія пострадянського минулого криє в собі острахи втрати національної ідентичності в світі, який стрімкими темпами глобалізується.
Постановка проблеми. У добу глобалізації відбувається розмивання культурних і соціальних кордонів, але сучасні етнічні конфлікти та політична закритість деяких країн гальмують процес формування єдиного глобального соціуму. Ретроспективний аналіз антропологічних наслідків від ізоляції та розділення світу залізною завісою висвітлить причини як локальних так і глобальних конфліктів.
Аналіз останніх досліджень і публікацій теми. Осмислення антропологічних наслідків залізної завіси потребує звернення до праць В. Андрущенка, Є. Бистрицького, М. Бойченка, М. Голька, Р. Зимовця, П. Нора, Н. Масловськи, А. Шептицького, а також Г. Корж, С. Корнієнко, Н. Радіонової та ін.
Постановка завдання. Метою є філософсько-антропологічна концептуалізація наслідків перебування за залізною завісою з урахуванням пережитого Україною досвіду політичної, суспільної та культурної ізоляції і асиміляції.
Виклад основного матеріалу. Становлення сучасної демократичної нації в Україні відбувається в опціях історичної пам’яті, яка наскрізь пронизана негативними споминами про тоталітарне минуле. Досвід трагічної антропології, набутий протягом історичного минулого, водночас гальмує і прискорює повернення нашої країни в загальнолюдський цивілізаційний простір. Політика ізоляції суттєво обмежила свободу і право людини на вільне самоствердження. Україна, яка тривалий час перебувала під колоніальним режимом радянського союзу, має трагічний досвід ізоляції. Це призвело до призупинення власного етно-національного та культурного розвитку. Систематично і послідовно здійснювалася ідеологічна асиміляція через освітній процес та пропаганду нав’язувала марксизм-ленінізм, що формувало однорідність мислення та громадську думку відповідно до вимог режиму. Це обмежувало критичне мислення та різноманітність думок, що негативно впливало на культурний і інтелектуальний розвиток суспільства. Свобода думки і творчість зазнали значних обмежень, що ускладнювало культурний прогрес і соціальні зміни.
Висновки. Політика ізоляції, яка систематично здійснюється на всіх рівнях суспільного буття має важкі культурні, соціальні та антропологічні наслідки для суспільств, які тривалий час перебувають за залізною завісою. Ці наслідки даються в знаки не тільки на поколінні яке перебувало в ізоляції, не тільки гальмують розвиток країни, усуваючи її з світових інформаційних та комунікативних потоків, ізолюючи від загальносвітового економічного, політичного та соціокультурного життя, але й проступають крізь пласти колективної пам’яті в майбутніх поколіннях..
Ключові слова: людина, держава, політика ізоляції, залізна завіса, адаптація, культурні і політичні кордони
Список використаних джерел:
автор: Горянський С. В.
Актуальність теми дослідження. Актуальність теми дослідження полягає в необхідності глибокого розуміння складних взаємодій між різноманітними агентами, які формують сучасний ландшафт IT-освіти, включаючи не лише людських акторів, як-от викладачів, студентів, освітніх адміністраторів та політиків, але й нелюдських акторів, таких як технології, навчальні платформи, цифрові ресурси та інфраструктурні елементи. Застосування акторно-мережевої теорії дозволяє розкрити багатовимірні взаємозв’язки між цими агентами, розглядаючи їх не як ізольовані одиниці, але як елементи гетерогенної мережі, де кожен актор, через свої взаємодії, впливає на формування та трансформацію освітнього середовища.
Постановка проблеми. Необхідно розкрити, як технології впливають на педагогічні практики, які нові ролі виникають у викладачів і студентів у цифровому середовищі, які інфраструктурні та інституційні зміни відбуваються, і як ці процеси взаємодії сприяють або перешкоджають створенню ефективного, інклюзивного та етичного освітнього середовища. У контексті акторно-мережевої теорії (Бруно Латур) ця проблема включає аналіз мережевих взаємодій, де кожен актор, незалежно від його природи, розглядається як активний учасник мережі, що впливає на її структуру та динаміку.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Загальні засади дослідження взаємодії технологій і освіти розробляють такі вчені, як Л. Сушанік, яка у своїх роботах аналізує взаємодію людини і комп’ютера та соціальні аспекти технологій у навчанні. Б. Латур, один із засновників акторно-мережевої теорії, у своїх роботах детально досліджує мережеві взаємодії між різноманітними акторами, включаючи як людських, так і нелюдських агентів. П. Верібек у своїх дослідженнях зосереджується на етичних аспектах технологій та їхньому впливі на людське життя, зокрема у сфері освіти. Ш. Джасаноф досліджує взаємозв’язок науки, технологій і суспільства, приділяючи особливу увагу тому, як науково-технічні інновації впливають на соціальні структури та освітні процеси. Серед вітчизняних дослідників у цій ділянці окремо відмітимо В. Андрущенка, В. Кременя, В. Бикова, В. Воронкову, О. Кивлюк, О. Скубашевську та ін. Водночас масив зарубіжних і вітчизняних джерел недостатньо повно висвітлює особливості завдань ІТ-освіти в сучасних умовах.
Постановка завдання. Завданням статті є дослідження складних взаємодій між різноманітними акторами, що впливають на розвиток IT-освіти в Україні, використовуючи акторно-мережеву теорію.
Виклад основного матеріалу. Розвиток IT-освіти в Україні є важливим аспектом сучасної освітньої політики, оскільки інтеграція інформаційних технологій у навчальний процес сприяє підвищенню якості освіти, забезпечує доступ до новітніх знань та технологій, а також готує студентів до викликів цифрової ери. Проте, цей процес є складним і багатогранним, що потребує врахування не лише технічних, але й філософських, соціологічних та етичних аспектів. Акторно-мережева теорія, розроблена Бруно Латуром та його колегами, пропонує підхід до аналізу соціальних феноменів через взаємодію між людськими та нелюдськими акторами, розглядаючи їх як елементи гетерогенної мережі. Важливо, щоб розвиток IT-освіти в Україні здійснювався з дотриманням принципів етичності та інклюзивності.
Висновки. На основі досліджень та публікацій, можна виділити кілька ключових прикладів успішної інтеграції IT-технологій в освітній процес в Україні. Впровадження онлайн-платформ для дистанційного навчання під час пандемії COVID-19 та війни дозволило забезпечити неперервність навчального процесу. Іншим прикладом є розвиток проєктів, таких як освітні платформи “Дія. Освіта” та “Мрія”, МООК “Прометеус” та ін. спрямованих на підвищення цифрової грамотності серед викладачів та студентів, що сприяє підвищенню якості освіти та її доступності.
Ключові слова: акторно-мережева теорія, IT-освіта, Україна, соціокультурний контекст, етика технологій, цифрова трансформація, педагогічні практики
Список використаних джерел:
автор: Корнієнко С. Г.
Актуальність теми дослідження. Сучасна глобалізації, у просторі якої посилюються економічні, політичні, демографічні, соціально-культурні трансформації, визначається всеосяжним, всеохопним характером, що дозволяє говорити про її тотальність. Історія людства розуміється як історія вдосконалення засобів комунікації, які унаочнюють знаки, символи, образи, міксуючи останні (М. Маклюен), що остаточно долає матрицю лінійного розгортання цивілізації. Сучасні медіа є символом сьогодення і потужним чинником змін, трансформують об’єктивну реальність та світоглядні моделі буття людини ХХІ століття.
Постановка проблеми. Трансформації, які переживає сучасний світ, змінюють конфігурацію взаємин спільнот у просторі Землі. Постає новий проєкт – “Земля без кордонів”, який став можливим завдяки інформаційним та комунікаційним технологіям. Відтепер система “природа – людина – суспільство” доповнилася таким складником, як медіа, що уможливило використання поняття “медійний простір” Землі, посилюючи осмислення тих змін, які відбуваються.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання щодо природи медіа артикульовано у працях Ж. Бодріяра, М. Кастельса, К. Келлі, М. Маклюена, С. Леша та інших, що дозволило розширити предметне поле дослідження на підставі концептуалізацій поняття “медіареальність” та “медіапростір”. Суперечності ущільнення простору Землі означені за допомогою поняття “електронне суспільство” (М. Маклюен), “мережеве суспільство”, “цифрове суспільство”, “цифрова людина” тощо. Природа / Земля постає об’єктом маніпуляції в медіареальності (М. Серр).
Постановка завдання. Медіареальність продукує власні цінності і виміри буття людини та буття Землі, провокуючи нові питання, по-перше, відкритості та закритості кордонів у просторі Землі, по-друге, ситуації формування медійного проєкту Землі, що вимагає етичного обґрунтування.
Виклад основного матеріалу дослідження. Медіареальність отримала онтологічний статус і стала основою нового культурного ландшафту, в тому числі і ландшафту Землі. Людина проєктує свої бажання, уникаючи осмислення глибинного сенсу феномена Землі, бо Земля виступає платформою для медіапрезентацій. Це споглядання поглиблює розрив між людиною і Землею. Земля набуває сенсу штучної реальності, що нівелює відчуття відповідальності. Простір Землі в контексті сучасної технології, яка створює новий вимір буття, набуває конфігурації, яку вже не можна точно зафіксувати на мапі, що усуває питання відкритості – закритості кордонів. Ідеться про виникнення віртуальних ландшафтів, які заміщують об’єктивну реальність існування Землі. Це артикулює питання щодо етичного ставлення до Землі в ситуації трансформаційних змін у контексті медіареальності, яка витісняє проєкти майбутнього Землі за лаштунки ілюзорного світу.
Висновки. Інструментальний розум набув нової конфігурації: Земля і природа відтепер є такими, щоб задовольняти потреби користувачів, як-от бути видовищними, що посилює розуміння Землі як об’єкту естетичної насолоди, витісняючи почуття відповідального ставлення до Землі, що поглиблює екологічні проблеми сучасності. Земля постає об’єктом естетичного споживання, усуваючи розуміння Землі як живої системи. Формується розрив між наявними віртуальними образами Землі та реальною екологічною ситуацією, що вимагає глибокого аналізу сучасним філософсько-етичним дискурсом.
Ключові слова: людина, Земля, медіа, медіапростір, медіареальність, закриті – відкриті кордони, етика
Список використаних джерел:
автор: Триняк М. В.
Актуальність теми дослідження. Невербальна комунікація як культурно-детермінований компонент, специфічний для комунікативного простору кожної лінгвокультури, розкриває особливості національної мовної свідомості. Дослідження означеного компонента дає змогу пізнати національно-специфічні складові в комунікації, формувати необхідну для ефективної адаптації в інтеркультурному просторі комунікативну поведінку.
Постановка проблеми. У зв’язку із актуалізацією у другій половині XX століття вивчення паралінгвістичних (невербальних) чинників комунікації, особливо гостро постала проблема недостатньої кількості досліджень щодо національної специфіки спілкування, мовленнєвих і поведінкових стереотипів із позицій новоутворених наукових галузей: психолінгвістики, інтеркультурної комунікації, лінгвокультурології, філософії освіти. Щодо останньої затребуваність таких досліджень зумовлена необхідністю навчання підростаючого покоління нормам адекватної комунікативної поведінки у глобалізованому світі із фактично необмеженим потенціалом міжнаціональних контактів і, водночас, браком навчальних матеріалів, у яких би знайшли відображення взірці застосування культурних, ситуативних та індивідуальних норм спілкування.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика дослідження зумовила вибір для аналізу праць таких зарубіжних дослідників, як: Е. Холл, Р. Бердвістелл Х. Брінкман, М. Ремланд, М. Джус, П. Екман та ін.
Постановка завдання. Першочерговим завданням дослідження є концептуалізація феномену невербальної комунікації, зокрема, в аспекті просторового орієнтування (проксеміка), як адаптаційного фактору у процесі інтеркультурної взаємодії.
Виклад основного матеріалу. Міжкультурна комунікація, як науково-прикладна дисципліна, опікується питаннями: як зрозуміти чуже (інше), адекватно комунікувати із Іншим, правильно інтерпретувати автентичні культурні знаки, адаптуватися до умов взаємодії із представниками інших культур? Здатність до адаптації – одна із складових міжкультурної компетентності особистості. Під цим розуміється комплекс соціальних навичок і здібностей, за допомогою яких людина успішно здійснює спілкування з партнерами із інших культур як на побутовому, так і на професійному рівні. Згідно із комунікативною моделлю культури Е. Холла, здатність до адаптації в інтеркультурному просторі опосередкована основними параметрами або первинними інформаційними системами, серед яких дослідник значну увагу приділяє категорії простору. Згідно із концепцією Холла можна визначити щонайменше чотири аспекти використання людьми простору, і це використання варіюється, залежно від культури: особистий простір; орієнтація у просторі; міжособистісна дистанція; організація простору. У працях, дотичних до цієї проблематики, на основі емпіричних даних виокремлюються певні чинники, що сприяють або ускладнюють процес адаптації. Полегшують пристосування до нових культурних умов такі риси характеру, як: терпимість до неоднозначних міжкультурних ситуацій, відкритість, екстравертність, здатність до емпатії, допитливість, самокритичність. Негативно впливають на адаптацію ригідність характеру, несамостійність, схиляння перед авторитетами. Результати досліджень свідчать: чим легше й успішніше людина проходить стадію акультурації, тим кращі її досягнення у професійній сфері.
Висновки. Визначальною умовою успішності професійної та суспільної діяльності сучасної людини є уміння ефективно взаємодіяти із представниками інших культур. І якщо на вербальному рівні у такому спілкуванні система кодифікації є доволі прозорою і вимагає лише знання тієї чи іншої мови, то сприйняття і розуміння невербальних сигналів є складним і багатовекторним процесом. Саме від здатності правильно інтерпретувати паралінгвістичні сигнали інших залежить результат комунікації у випадку “зустрічі культур”. Удосконалюючи навчання та інтенсифікуючи дослідження в означеній галузі можливо досягти порозуміння між народами в умовах відкритості глобального культурного й освітнього просторів.
Ключові слова: невербальна комунікація, проксеміка, адаптація, інтеркультурний простір
References:
автор: Пустовіт С. В.
Актуальність теми дослідження. Медична реформа, що реалізується в Україні, та досвід боротьби з пандемією COVID-19 актуалізували перегляд обсягу прав та свобод пацієнта у сфері надання медичних послуг, нагальність формування нової суб'єктності пацієнта, розробку сучасних концепцій здоров’я в умовах глобалізованого та медикалізованого суспільства. В цьому контексті важливе значення має подальше дослідження філософських, теоретико-методологічних, соціологічних підходів до розуміння здоров’я та хвороби крізь призму міжособистісного простору та різноманітних соціальних відносин, які є основою соціальної суб’єктності пацієнта.
Постановка проблеми. Cуб’єктність пацієнта, його активна участь в соціальних стосунках з метою збереження та зміцнення свого здоров’я є одним з важливих критеріїв успішності надання медичних послуг в умовах єдиного медичного простору. Пацієнто-центричність медицини, забезпечення пацієнтів медичною допомогою, яка відповідає індивідуальним потребам та цінностям, основані на збереженні соціальної суб’єктності пацієнта у прийнятті рішень, які стосуються його здоров’я. Протиріччя між соціальним та індивідуальним благом в сфері охорони здоров’я може бути значно послабленим/знятим завдяки формуванню нового уявлення про соціальну суб’єктність пацієнта, який формує своє здоров’я як певний міжособистісний простір, життєсвіт. Соціальні практики впливають на етико-правові, нормативні структури, створюють нове середовище діяльності індивідів. Саме через розширення суспільних стосунків, через набуття спільного повсякденного досвіду можлива реалізація та утвердження сучасних холістичних уявлень про здоров’я як одночасно індивідуальну та соціальну цінність.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історико-філософські, біоетичні та валеологічні засади медицини розглянуто в доробках: Г. Л. Апанасенка, Р. M. Вітча, Ж. Канґієма, Т. Келяновського, В. Л. Кулініченка, M. Лалонда, С. В. Пустовіт та Л. А. Палєй, Г. Сігеріста, І. Мортімера, А. А. Шевченка та А. Д. Соколова, М. Фуко, Я. Халаса та ін. Механізми формування міжособистісного простору, соціальних стосунків та суб’єктності висвітлені у соціологічних дослідженнях: Г. Бумера, І. Гоффмана, Н. Еліаса, А. Д. Коллінза, Дж. Міда, Дж. Тернера, П. Штомпки, А. Шюца та Т. Лукмана. Аналізу та обґрунтуванню різних підходів до феномену здоров’я та теоретичних моделей здоров’я присвячені праці: Г. Л. Апанасенка, К. Бурси, К. Гольштейна, Дж. Енджела, Б. Йолстада, В. Л. Кулініченка, А. Маслоу А. Менегетті, О. П. Мінцера та А. М. Новака, Л. Нордельфельта, Г. Олпорта, С. В. Пустовіт, В. Р. Поттера, К. Роджерса, Г. Сігеріста, Ф. Свенауса, Е. Фрома, Б. Хоффмана та ін.
Постановка завдання. Дослідити закономірності розвитку соціальної суб’єктності пацієнта в процесі становлення наукової медицини та на прикладі сучасних моделей здоров’я.
Виклад основного матеріалу. Розглянуто історико-філософські, філософсько-методологічні та соціологічні аспекти міжособистісних відносин пацієнта як соціального суб’єкта при отриманні медичних послуг. Проведений аналіз сучасних концепцій здоров’я з точки зору соціальної суб’єктності пацієнта, різних типів і форм відносин між пацієнтом та іншими соціальними суб’єктами.
Висновки. Проаналізовані філософські та соціологічні аспекти формування суб’єктності пацієнта в різних моделях здоров’я. Проведений історико-філософський, філософсько-методологічний та соціологічний аналіз сучасних моделей здоров’я – біомедичної, біопсихосоціальної, психосоматичної, адаптивної, біоетичної, валеологічної та ін. з погляду міжособистісного простору, різних типів і форм відносин між пацієнтом та іншими соціальними суб’єктами. Показана актуалізація у 20-му столітті соціологічних вимірів медицини та соціальної суб’єктності пацієнта. Зроблений висновок, що розвиток соціальної суб’єктності пацієнта сприяє збагаченню його соціального та психофізичного досвіду, збільшенню його знань про природу хвороби та здоров’я. Здатність пацієнта актуалізувати свій зовнішній та внутрішній потенціал, активно будувати суспільні відносини та використовувати міжособистісні стосунки сприяє розв’язанню протирічь між соціальними та індивідуальними благами та формуванню єдиного медичного простору. З’ясовано, що впровадження в практику психосоматичної, адаптивної, біоетичної, валеологічної моделей здоров’я, моделі здоров’я як життєсвіту сприяє розширенню соціальної суб’єктності пацієнта та міжособистісного простору, структурованого етичними принципами автономії та гідності особистості, цілісності, благодіяння, уникнення шкоди, уразливості, справедливості, відповідальності, солідарності, толерантності та ін.
Ключові слова: соціальна суб’єктність пацієнта, соціальні відносини, , міжособистісний простір, надання медичних послуг, моделі здоров’я, етичні принципи
Список використаних джерел: