Оберіть свою мову
Оберіть свою мову
автор: Бабійчук Світлана Миколаївна
Актуальність теми дослідження. Одним з головних проєктів Малої академії наук України є організація Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт. Конкурсна форма організації освітнього процесу, окрім освітньої складової містить важливий аспект мотивації через змагальну діяльність, а також подальшу промоцію та підтримку учнівських досліджень. Окрім цього конкурси стимулюють формування спільноти однодумців, оскільки дозволяють охопити велику кількість дітей в одній події та ознайомити з результатами дослідницьких розвідок громадськість. Мала академія наук України – велика освітня система, яка навчає та організовує дослідницьку діяльність учнів за 12 науковими напрямками, в яких працюють 66 наукових секцій (згідно списку секцій, затверджених на ІІІ – Все-українському етапі конкурсу у 2023 році). Поза цим конкурсом у кожному відділенні також організовуються конкурси різного масштабу. У відділенні наук про Землю, зокрема лабораторією “ГІС та ДЗЗ” організовується Всеукраїнський конкурс екологічних проєктів “Екопогляд”.
Постановка проблеми. Визначити тенденції до впровадження технологій геоінформаційних систем та дистанційного зондування Землі в шкільний освітній процес згідно опрацювання 1482 анкет учасників Всеукраїнського конкурсу екологічних проєктів “Екопогляд”.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. У своїй роботі ми опиралися на деякі з найбільш цитованих закордонних праць, що стосуються організації конкурсів державного та міжнародного масштабів, зокрема праці Франка Санджорджіо, Войсава Джоні, Войсава Джоні-Нікола, Фьоре Нікола, Донато Тарантіно, Альберто Бассет, Лаура-Марі Шредер, Ар'єн Вальс, Кріс ван Коппен та інших. А також на існуючі публікації в українських виданнях, зокрема за авторством Станіслава Довгого, Ірини Савченко, Наталії Поліхун та інших.
Постановка завдання. Опрацювати та узагальнити результати анкетування 1482 учасника Всеукраїнського конкурсу екологічних проєктів “Екопогляд” за 2020-2021, 2021-2022 та 2022-2023 років.
Виклад основного матеріалу. У статті ми описуємо результати анкетування учасників Всеукраїнського конкурсу екологічних проєктів “Екопогляд” за три роки. Визначаємо тенденції застосування технологій геоінформаційних систем та дистанційного зондування Землі в освітній процес згідно цього анкетування. Визначаємо зміну вікового складу учасників конкурсу та саморефлексію щодо рівня їх екологічної свідомості. Описуємо результати деяких конкурсних робіт.
Висновки. Конкурсна форма організації освітнього процесу мотивує учасників до проведення дослідницької роботи і створює передумови до формування учнівської спільноти однодумців. Сприяє утвердженню в думці, що екологічна грамотність та свідомість учнів – важливі фактори у розвитку сучасного суспільства. Згідно анкетування кожного року все більша частка учасників конкурсу зазначають, що під час освітнього процесу у їхніх закладах освіти використовуються, або електронні карти або змішана форма (електронні та паперові карти), і все менше – паперові карти. Також кожного року зростає частка учнів, як мають досвід роботи із супутниковими знімками. Усе це створює передумови до органічного впровадження даних супутникового моніторингу Землі в шкільний освітній процес.
Ключові слова: Екопогляд, конкурс, Мала академія наук України, ДЗЗ, ГІС
Список використаних джерел:
автор: Чепєгін Ігор Вікторович
Актуальність теми дослідження. Філософсько-антропологічна концептуалізація політичної географії є вельми актуальною і важливою темою у сучасному світі. Зростаючі зміни у геополітичних, культурних та со-ціальних аспектах вимагають глибокого розуміння взаємодії між географією та антропологією у політичному контексті.
Постановка проблеми. У цьому дослідженні ми спробуємо розглянути основні концепції філософсько-антропологічної політичної географії, включаючи географічну детермінацію, антропологічний підхід, вплив глобалізації.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Філософські виміри простору, суспільства та спільнот нині мають велике значення і досліджуються вітчизняними та західними вченими. Ця тема має коріння у філософії та географії. Початкові підходи були закладені в думках, які пов'язували розвиток націй і народів з їх територією. Ці погляди виявилися в географічному детермінізмі Ш. Монтеск'є та ідеях “геософії” Дж. К. Райта.
Постановка завдання. Головною метою цього дослідження є філософське бачення складної природи політики у контексті її взаємодії з різними аспектами географічного та культурного середовища.
Виклад основного матеріалу. Філософсько-антропологічна концептуалізація політичної географії важлива для розуміння взаємозв'язку політики та простору, виходячи за межі традиційного підходу, який обмежується вивченням розташування політичних об'єктів і кордонів. Антропологічний підхід в політичній географії розкриває роль соціокультурних факторів у політичних процесах, зокрема: вплив культурних цінностей, релігійних переконань, традицій та мовної політики на політичну діяльність. Взаємозв'язок між культурою та політикою, зокрема в сприйнятті політичних кандидатів та формуванні політичної ідентичності. Вплив глобалізації на політичну географію, а також виклики, що вона ставить перед політикою та геополітикою. Глобалізація впливає на політику і суспільство через: зростання взаємозалежності між країнами та регіонами. Адаптацію до змін у світовій системі та розробку ефективних політичних стратегій. Вплив світової економіки, міжнародної торгівлі та організацій на національні політичні системи. Сучасні виклики і можливості включають: спільні міжнародні рішення та співпрацю у вирішенні глобальних проблем, таких як зміна клімату та масова міграція. Роль Інтернету та соціальних мереж у політичній комунікації, мобілізації громадськості та поширенні політичної інформації.
Висновки. Узагальнюючи слід підкреслити, що філософсько-антропологічна концептуалізація політичної географії є вкрай актуальною і важливою темою у сучасному світі. Світ зазнає значущих змін у геополітичних, культурних та соціальних аспектах, що вимагає глибокого розуміння взаємодії між географією та антропологією в політичному контексті.
Ключові слова: філософія, політична географія, антропологія, простір, концептуалізація
Список використаних джерел:
автор: Пономаренко Оксана Вікторівна
Актуальність теми дослідження. Останнім часом українська система освіти зазнає значних світоглядних, методично-організаційних трансформацій, які спричинені як розвитком інформаційних технологій, так й загально універсальною вимогою – доброчесності у освітньому середовищі. Дотримання академічної доброчесності передбачає не тільки виконання законодавчо закріплених правил, але й внутрішню глибоку відповідність учасників освітнього процесу моральним догмам етики відповідальності. Цей постулат, зокрема в українських контекстах, потребує посиленої аргументації. Мова йде про пошук етичного підґрунтя в умовах війни, що є водночас умовою та безкомпромісною вимогою морального самоздійснення людини в час великого напруження та невизначеності. Саме цим і пояснюється звернення у статті до етичних настанов античної аретології.
Постановка проблеми. Етика доброчесності як один із підходів в нормативній етиці, що ґрунтується на моральній філософії Арістотеля, має значний потенціал допомогти сучасній людині в формуванні моральних орієнтирів, вказуючи шлях до досягнення особистого процвітання та суспільного благополуччя. Етика доброчесності дозволяє враховувати контекст і гнучко реагувати на складні ситуації, забезпечуючи взаємодію між особистими інтересами і суспільним благом.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Постановка проблеми в такому аспекті передбачає звернення до праць Елізабет Анскомб, Аласдера Макінтайра, Філіппи Фут, Розалінд Херстхаус, Роджера Кріспа, Едіт Холл. Проблема академічної доброчесності набула свого висвітлення у працях В. Ромакіна, Т. Фінікова, А. Артюхова, М. Гриньової, Л. Рижак, О. Цокур, Ю. Калиновського, В. Хмарського та інших.
Постановка завдання. Розкрити творчій потенціал аретологічної етики та можливість його застосування у розробці стратегії доброчесності та її ефективного втілення в академічному, культурному та суспільно-політичному просторах сучасної України.
Виклад основного матеріалу. Зміни в моральній філософії від Арістотеля до наших днів обумовлені різноманітними історичними, культур-ними та філософськими впливами. В середині XX століття в нормативній етиці переважали дві теорії - деонтологія, яка черпала натхнення від філософа XVIII століття Іммануїла Канта, та утилітаризм, який бере свій початок з філософії Джеремі Бентама і Дж. С. Мілля. Елізабет Анскомб в праці “Сучасна моральна філософія” (1958) звернула увагу дослідників на легалістичний поворот в етиці. Вона вказала на те, що варто відійти від розуміння чесноти як просто обов'язку чи зобов'язання, і повернутися до арістотелівського підходу, де чесноти розглядаються як ключові якості характеру, спрямовані на досягнення людського процвітання. Праця Елізабет Анскомб стала поштовхом для відродження етики доброчесності. Філіппа Фут, Розалінд Херстхаус, Едіт Холл та інші сприяли реабілітації і розвитку етики доброчесності, роблячи акцент на моральній філософії Арістотеля. Ці філософи прагнуть не лише відродити, але й адаптувати арістотелівське вчення про доброчесність до вимог сучасного суспільства, врахувавши виклики сьогодення, що внесло вагомий внесок в розвиток нормативної етики, розширюючи дискусії і розглядаючи аспекти доброчесності в контексті сучасних моральних теорій.
Висновки. Здійснення стратегій академічної доброчесності в складно-структурованих сучасних українських контекстах потребує систематичного й ретельного дотримання вимог доброчесності в освітньому середовищі та практичної реалізації проекту етичного просвітництва серед широких верств населення. Теоретичні підвалини цього проекту мають ґрунтуватися на універсальних принципах аретологічної етики. Арістотелівська ідея доброчесності, як керівної сили для досягнення благополуччя людського життя, набуває нового сенсу в умовах сучасності, сприяючи гармонійному розвитку особистості та зміцненню моральних засад у сучасному світі. Навіть, беручи до уваги, що соціально-культурні контексти змінилися, ключові аспекти концепції доброчесності Арістотеля залишилися релевантними та цінними для морального розвитку та досягнення особистого процвітання у сучасному світі. У цьому контексті чесноти стають важливою основою для формування цілісної особистості та визначення моральної поведінки.
Ключові слова: аретологічна етика, академічна доброчесність, освіта, чеснота, моральне зобов'язання, деонтологія, утилітаризм
Список використаних джерел:
автор: Король Наталя Мирославівна
Актуальність теми дослідження. Драматизм і масштаб ситуації, в якій опинилася Україна з початком активного періоду російської агресії, зумовлюють необхідність парадигмального переосмислення явищ, які дозволяють зрозуміти поведінку (і мотивацію) наших геополітичних сусідів. У цьому дослідженні ми опишемо Польщу та детермінанти її світогляду, а отже, її геополітичного самопозиціонування.
Постановка проблеми. Одним із структурних елементів національної ідентичності є поняття території (батьківщини). У польській національній свідомості поняття власної території, а з ним і батьківщини, дуже часто маргіналізується. На його зміну в епіцентрі гуманітарних студій виникає поняття “креси”.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історіографію кресознавства можна побудувати за біполярним принципом. З одного боку, комплекс досліджень ностальгійно-апологетичного напряму. Протилежний полюс гуманітарного дискурсу представляють спроби осмислити феномен “кресів” через застосування антиколоніальної парадигми.
Постановка завдання. З огляду на історичне накладення територій, які одночасно є “рідною землею/батьківщиною” для українців і кресами/пограниччям для польського народу, варто спробувати переосмислити етимологію та історичну еволюцію поняття “креси” в контексті його значення для національної самоідентифікації. Доцільно також окреслити, в рамках яких методологічних підходів можна здійснити наукове дослідження феномену кресів як простору пограниччя та елемента національної ідентичності.
Виклад основного матеріалу. Для розгляду кореляції між поняттям вітчизни і поняттям кресів як власне прикордонних територій (borderland) варто звернутися до історичного минулого, щоб зрозуміти процес еволюції семантичного та концептуального наповнення поняття “креси”. Кожен етап семантичної трансформації поняття Кресів можна корелювати з певною методологічною парадигмою, яка дозволяє осмислювати його роль в історії, культурі та політиці Польщі. Відповідно феномен Кресів можна розглядати в різних парадигмальних площинах – гранднаративній, студій пам'яті, постколоніальній.
Висновки. “Креси” втілюють ідею квінтесенції “польськості”, яка іноді замінює собою поняття батьківщини та національної території. Зважаючи на сучасну цивілізаційно-культурну ситуацію та нове встановлення меж цивілізацій, необхідні спільні зусилля науковців у переосмисленні порубіжжя (і кресів) як простору спільного цивілізаційного пограниччя.
Ключові слова: пограниччя, національна ідентичність, національна свідомість, Креси, постколоніальний дискурс, наратив
Список використаних джерел:
автор: Васильєв Олексій Михайлович
Актуальність теми дослідження. Значний попит на біографічні та автобіографічні твори у якості художнього та наукового читання останніми десятиліттями супроводжувалися так званим “біографічним поворотом” у гуманітаристиці, зокрема філософії. В зв'язку із цим зростає актуальність визначення науково-методологічного та практичного життєтворчого потенціалу у саморефлективній практиці створення біографії/автобіографії.
Постановка проблеми. Наявна суперечка навколо питання про наявність у біографічному підході достатнього методологічного потенціалу. Біографісти вбачають невіддільний зв'язок між життєписом особистості та соціокультурними умовами її існування. Антибіографісти відділяють науку від життєпису науковця, та заперечують важливість дослідження життєвих обставин особистості задля кращого розуміння її наукових та творчих здобутків.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Значний поштовх до осягнення та залучення наукового потенціалу, закладеного у практиках життєпису, надали у своїх працях Ф. Шлейермахер, В. Дільтей, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Р. Рорті. Вітчизняні вчені О. Валевський, В. Горський, І. Голубович, А. Цяпа, В. Менжулін особливо ретельно опрацювали біографічний дискурс у рамках філософської науки та вивели деякі грунтовні, на нашу думку, методологічні засади.
Постановка завдання. У цьому дослідженні розглянемо біографію та автобіографію як соціокультурний та культурно-антропологічний феномен через визначення відмінностей та тотожностей між ними. Також дослідимо уявну та/або сфальсифіковану біографію як саморефлективну практику та дослідимо її методологічний потенціал у відношенні до дійсності. Також розглянемо практики саможиттєпису на яскравих прикладах доіндустріальної, індустріальної та постіндустріальної епох.
Виклад основного матеріалу. Відмінності між біографією від автобіографією на соціокультурному та культурно-антропологічному рівні може мати принципове значення у випадку коли життєпис слугує практикою розрізнення “Я” оповідача та Інших. Різниця між двома жанрами стає принциповою на рівні розгляду персонажа на тлі його суспільного оточення, історичних та культурних обставин. Важливим для сучасних дослідників постає питання, щодо межі що розділяє автобіографічний наратив, який прагне бути максимально наближеним до дійсності, від уявного або навіть навмисне сконструйованого. Чи не найважливішим твором, що відображає перехід від античної мемуаристики, епістоли і саморефлективної лірики, а також жанру середньовічної агіографії до саме автобіографії, є “Сповідь” Августина Аврелія, у якій багато дослідників вбачають перший цілісний твір, побудований з використанням психологічного самоаналізу. Автобіографія як окремий жанр у сучасному розумінні оформилася наприкінці XVIII - на початку XIX ст., виокремившись з інших творів, що містили елементи саморефлексії, суб’єктивності та авторської самоідентифікації. У постіндустріальну добу біографічні/автобіографічні колізії набувають найбільш витонченої форми і яскраво виражають відносини особистос-ті із соціумом. Поглиблюється конфлікт на межі Я/Інший, у суспільній свідомості підвищується важливість зв'язку життя автора з його твором, що переростає у своєрідну реакцію найбільш чутливих до віянь епохи авторів.
Висновки. Біографія/автобіографія у широкому сенсі може бути практикою усвідомлення, переосмислення та взаємовідображення соціокультурних, філософських та культурно-антропологічних феноменів крізь призму досвіду та практик саморефлексії окремої особистості. Тобто ми можемо розглядати біографію/автобіографію як свого роду міст між наративним та екзистенціальним вимірами. З точки ж зору методологічного потенціалу біографічний підхід не може побудувати методологічне обґрунтування із самого себе і потребує обґрунтування, що відноситься до більш високого щаблю гуманітарної парадигми.
Ключові слова: біографія, автобіографія, методологічний потенціал, життєпис, біографічний підхід, саморефлексія.
Список використаних джерел: