автор: Бережний Леонід Григорович
Актуальність теми дослідження. Оптимізація національно-патріотичного виховання належить до гостроактуальних та нагальних завдань українського суспільства. Це завдання ні тільки для педагогів, політиків, громадянських діячів, але й для всього українського народу. Безперечно, з набуття нашою країною незалежності, можна відзначити ті вагомі кроки, які були зроблені у напрямку осягнення власної ідентичності, визначення національних пріоритетів, формування національної самосвідомості та громадянського і патріотичного виховання українців. На засадах гуманістичних загально європейських цінностей розроблена Концепція національно-патріотичного виховання, запропоновані ефективні теоретично-методологічні рекомендації та проекти. Проте, невпевненість, світоглядні злами, переоцінка цінностей, які були спричинені в суспільстві військовою агресією РФ, не тільки загострили почуття патріотизму, любові до Батьківщини, але й стали викликом для освітян, спричинили перегляд сталого розуміння ціннісно-смислових аспектів національно-патріотичного виховання. Саме тому, особливо важливим є звернення до дослідження феномену миротворчості у його історичній ретроспективі та розробити практичні рекомендації для інспірації його ціннісно-світоглядного потенціалу у сучасних стратегіях національно-патріотичного виховання.
Постановка проблеми. Метою дослідження є аналіз евристичного потенціалу ідеї миролюбства та миротворчості в українській літературно-філософській традиції, на її засадах розробити практичні рекомендації для оптимізації національно-патріотичного виховання в Україні в контекстах військової агресії.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження феномену національно-патріотичного виховання є наскрізною лінією у творчості видатних українських митців: Лесі Українки, М. Драгоманова, І. Франка, Д. Чижевського, Т. Шевченка. На сучасному етапі теоретично-методологічні підвалини у дослідженні цього феномену визначають праці таких українських вчених як: І. Бех, Ю. Івченко, І. Кучинська та ін. Питання етнонаціональної специфіки громадянського та патріотичного виховання набули широкого обговорення серед сучасних українських філософів, зокрема, це праці Є. Бистрицького, І. Бичка, М. Поповича, С. Пролеєва, О. Білого, Р. Зимовця та ін. Проте, міфотворчість як вагома складова національно-патріотичного виховання потребує окремих теоретичних розвідок.
Виклад основного матеріалу дослідження. У всі історичні часи війни та збройні конфлікти змушували людство до перегляду базових основ людського та етнонаціонального буття, загострюючи проблему пошуку власної ідентичності та релевантних програм оптимізації патріотичного та громадянського виховання. Досвід тривалого протистояння нашого народу у сучасні війні є свідченням наявності любові до Батьківщини, розвинутого дієвого патріотизму серед широких верств населення, а також про великий миротворчій потенціал українців, який віками викристалізовувався у національній самосвідомості наших пращурів та як самий великий скарб бережно передавався нащадкам. Так, ідентичність охоплює спільні цінності, звичаї, історію, мову які визначають спільноту. Це складова не матеріальна, вона з’єднує нас разом та виховуючи почуття приналежності та єдності. у всі часи Україна завжди йшла шляхом опори на власні сили, а підтримувало цей дух їхнє миролюбство, тому що тільки шляхом перемовин і договорів можна було сформувати свою державу. світоглядна біполярність та неспорідненість ментальності сучасного українського народу з російською сформувалася під впливом вагомих соціальних, культурних та історичних факторів, які засвід-ують автентичність “духу” українців. Український народ формувався більше під впливом вольностей на відміну від імперських зазіхань завойовників. Під вольностями ми розуміємо козаччину, а це право вибору простим народом вибирати гетьмана на відміну від імперії де виборів не було зовсім. Сформувати державу в XVII ст. було не з легких варіантів, адже поруч було безліч імперій. Тільки принципи миротворчості допомогли сформувати державу в Європі, вільна людина це найвища цінність і тому цю цінність треба захищати адже мир це не відсутність конфліктів, а здатність справлятися з конфліктами мирними шляхами.
Висновки. У підсумку варто зазначити, що миролюбство та миротворчість як етноментальна риса українського народу, є вагомим чинником національної ідентичності. Саме тому є важливою складовою для оптимізації програми національно-патріотичного виховання у часи війни. Особливо слід відзначити, що треба розвивати історії успіхів і перемог українського народу. Ми повинні розвивати силу та діалог, адже загарбник недуже охочий до діалогу. Ми можемо співіснувати у себе вдома з різними культурами та релігіями, у нас багата регіональність, треба її зробити нашою сильною рисою.
Ключові слова: миротворчість, націонал-патріотичне виховання, війна, нація, комунікація
Список використаних джерел:
- Бех, ІД 2019, Патріотичне і громадянське виховання у власних межах, т. 1. Київ; Переяслав-Хмельницький: Юрка Любченка, с. 607–618.
- Бистрицький, Є, Пролеєв, С, Білий, О, Лозниця, С, Зимовець, Р & Кобець, Р 2018, Національна ідентичність і громадянське суспільство, Київ: Дух і Літера, 464 с.
- Вовк, Ф 2022, Студії з української етнографії та антропології, Харків: Видавець Олександр Савчук, 464 с.
- Концепція національно-патріотичного виховання в системі освіти України 2022. Доступно: <https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/v0527729-22#Text>. [24 Листопад 2023].
- Лисяк-Рудницький, ІП 1994, Історичні есе: в 2 т, Т.1, Київ: Основи.
- Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ – поч. ХІХ ст. 2019, Упорядник В. Шевчук. Київ: ТОВ Видавництво Кліо, 440 с.
- Попович, М 2006, Українська національна ментальність. Проблеми теорії ментальності, Київ: Наукова думка, с. 232–272.
- Ясперс, К 2009, Психологія світоглядів, пер. з нім. О. Кислюка, Р. Осадчука, Київ: Юніверс, 464 с.