Оберіть свою мову
Оберіть свою мову
Новосад Марія Гнатівна
Білоус Світлана Іванівна
Терешкун Оксана Федорівна
Борисевич Ліля Василівна
Актуальність теми дослідження. Найактуальніша проблема сьогодення – це звільнення тимчасово окупованих українських територій від російського війська, а також відновлення зруйнованої інфраструктури й культурної спадщини України. В контексті осмислення наслідків російсько-української війни цінним стане комплексний підхід до вивчення питання про відновлення зруйнованих та пошкоджених історичних архітектурних пам’яток культури, мистецтва, повернення незаконно вивезених рухомих експонатів, картин, артефактів та інших археологічних знахідок, які становлять культурну спадщину України. В статті здійснюється філософський аналіз та мистецтвознавча оцінка втрачених архітектурних споруд, знищеним музеям, театрам, кінотеатрам, бібліотекам, тощо. Наголошується, що на сучасному етапі гостро відчувається потреба в запозиченні досвіду та підтримки від європейських країн щодо відбудови зруйнованої окупантами інфраструктури міст та сільських поселень. Виникає необхідність створення спеціальної комісії, куди б входили різні експерти, фахівці з дизайн ландшафту, архітектори, мистецтвознавці, культурологи, історики, пам’яткознавці, які б спільно змогли розробляти проєкти відбудови комплексних та меморіальних мистецьких споруд. Неоднозначним виявляється стан розробки питань на перспективи спільної роботи з міжнародними структурами, організаціями та партнерами, що дає можливість міжнародної інтеграції України в культурному просторі.
Постановка проблеми. Вагомість проблематики зростає в тому, що в період російсько-української війни масштаби руйнування культурної спадщини України щоразу збільшуються і сягають непоправних втрат. Для успішного вирішення важливої проблеми є вивчення та обґрунтування міжнародних пропозицій із подальшого вдосконалення і підвищення ефективності заходів збереження культурної спадщини України. Аналіз напрямів на співпрацю з країнами ЄС та США спрямовує на вироблення нових механізмів в застосуванні практичних заходів щодо відбудови зруйнованої інфраструктури міст та територіальних громад України. Держава шукає необхідні ресурси для розробки важливих проєктів на повернення та збереження культурної спадщини, щоб не стерти культурну пам’ять наступним поколінням.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження даної проблеми проводилися завдяки численним інформаційним повідомленням на основі матеріалів з Інтернет-ресурсів про знищені, зруйновані та пошкоджені зразки культурної спадщини під час збройної агресії РФ проти України. Проаналізовано важливість документів Конвенції ЮНЕСКО (1972 р.), Закони України “Про охорону культурної спадщини” (2005 р.) та Про внесення змін до Закону України “Про охорону культурної спадщини” (2010, 2015 рр.). Особливими є наукові дослідження, що надають теоретичні знання про окремі напрями мистецтва, та культурні цінності, які занесенні до Державного реєстру нерухомих пам’яток й наразі пошкоджені, незаконно вивезені, або вщент зруйновані. На увагу заслуговують праці М. Драгана, в яких викладено художні стилі сакральної архітектури, розкрито творчу особистість мистців та викладені неймовірні оригінальні зразки декоративної різьби, зокрема, “Українські дерев’яні церкви”, “Іван Рудкович і становлення реалізму в українському малярстві XVII ст.”, “Українська декоративна різьба XVI-XVIII ст.”. Мистецтвознавчі напрацювання М. Голубця “Українське мистецтво”, “Галицьке малярство”, В. Щербаківського “Українське мистецтво”. Фундаментальні монографії Л. Міляєвої, які пов’язані із унікальним мистецтвом певних історичних періодів “Стінопис Потелича: Визвольна боротьба українсько-го народу в мистецтві XVII ст.”, “Український середньовічний живопис”. Вагомим джерелом культурфілософських ідей, які виражені в мистецтві українського іконопису, гравюри, графіки стали ґрунтовні наукові дослідження Д. Степовика “Українська графіка XVI-XVII ст.: Еволюція образної системи”, “Скарби України”, “Історія української ікони”, “Українська гравюра Бароко”. Теоретичний та історичний аналіз художніх творів і явищ зробили художні критики (О. Авраменко, О. Мартинюк, В. Сидоренко), опис, аналіз і тлумачення художніх творів дали митці (С. Савчук, О. Байшев, О. Тістол, А. Савадов). Широке коло музеєзнавчих проблем, зокрема теоретичних, що стосуються фондової роботи музеїв, збереження культурної спадщини шляхом складання колекцій українського мистецтва розглядають українські дослідники: С. Кот, Г. Мезенцева, Г. Скрипник, Я. Бондарчук, С. Дмитрух, А. Цибко.
Постановка завдання. Довести, що окупація Росією територій з 2014 року (АР Крим, Донецька, Луганська області) та повномасштабна війна з 24 лютого 2022 року спричинила втрату великої кількості пам’яток культурної спадщини України. Виявити важливі чинники що сприятимуть державі у відбудові культурної спадщини у після воєнний період, що сприятиме інтеграції України у міжнародний культур-ний простір. Проаналізувати зруйновані історичні пам’ятки культури, які були пошкоджені в період війн у контексті філософсько-культурологічного аналізу. Роз-крити значимість у збереженні культурної спадщини діючих норм Конвенцій ЮНЕСКО та Закону України “Про охорону культурної спадщини”. Зробити переосмислення вартості втрачених культурних надбань, які були занесенні до Державного реєстру нерухомих пам’яток України та незаконно вивезенні російськими окупантами.
Виклад основного матеріалу. В статті описуються статистичні дані пам’яток культурної спадщини України, які внесені до списку ЮНЕСКО і під час збройної агресії російських військ були знищені, зруйновані та пошкодженні. Глобальною проблемою сучасності, яка виникла в наслідок російсько–української війни 2014-2022 рр. є втрата культурної спадщини і їх художніх стилів в яких відображено історичне життя держави через мову мистецтва. Культурна спадщина - це не тільки архітектурні сакральні храми, монастирі, театри, кінотеатри, музеї, виставкові зали, бібліотеки, громадські будівлі, парки, площі але й рухомі пам’ятки культового походження: духовні книги, посуд (потир), ікони, фрески, мозаїка, прикраси які належать до декоративно-прикладного мистецтва, кінофільми, літературні твори, музейній колекції, експонати, твори образотворчого мистецтва, артефакти археологічних знахідок, що відтворюють один із напрямів художньої культури - мистецтво. Історико-культурна та духовно-мистецька спадщина є основним ресурсом стратегічного розвитку держави та важливою складовою української культури, яка визначає цивілізацію і культурологічний потенціал нації. Існує влучна думка, що порятунок культури є одночасно порятунком людини, а це може свідчити, що рятуючи культурну спадщину українці відстоюють свою власну національну ідентичність.
Висновки. Культурна спадщина України є фундаментальним джерелом формування національної самосвідомості і зростання духовного розвитку народу. Вона впливає на самоідентифікацію нації в наступні періоди розвитку, виступає одним з домінуючих ціннісних надбань держави. Визначено, що ставлення народу до пам’яток культурної спадщини є показником рівня розвитку держави та духовної зрілості її громадян. Визнано, що окуповані Росією території з 2014 року (АР Крим, Донецька, Луганська області) та повномасштабна війна з 24 лютого 2022 року спричинили велику втрату та руйнування історичних пам’яток культурної спадщини України. Через бойові дії виникла неможливість доступу українських та міжнародних експертів на територію об’єктів для спостереження за їх станом. Звернуто увагу на цілеспрямовану діяльність державних органів охорони пам’яток культури та виконання приписів Конвенцій ЮНЕСКО, що сприятиме загально-му вдосконаленню збереження і відбудови культурної спадщини із залученням міжнародних організацій як інтеграції України у ЄС. Використано філософсько-культурологічний аналіз на прикладі окремих зруйнованих історичних пам’яток культури, що спрямовує на подальшу розробку наукових досліджень. Вирішення культуротворчих питань, які гостро постали перед державою в умовах війни, передбачає диференційований підхід до аналізу проблеми й надання об’єктивної оцінки фахівців зруйнованим спорудам з врахування та використання кращих світових досягнень, нагромаджених міжнародним співтовариством в практиці охорони пам’яток історії та культури. Проблема втрати культурної спадщини в Україні потребує перемоги України, участі свідомих українців у відбудові втрачених архітектурних споруд та інших культурних цінностей, співпраці з міжнародними партнерами над духовно-культурними проєктами щодо відродження культурної спадщини.
Ключові слова: культурна спадщина, філософсько–культурологічний аналіз, пам’яткоохоронна діяльність, законодавча база; артефакти, експонати, музеї, театри, мистецькі споруди.
Список використаних джерел
Кивлюк Ольга Петрівна, Задорожна Ольга Миколаївна, Мордоус Ірина Олександрівна
Актуальність теми дослідження окресленої тематики обумовлена недостатньою визначеністю поняття “відповідального громадянства” в межах сучасних концептуальних теорій філософії права. Сутнісно-змістовна криза позитивного права в її емпіричній площині та часткова зневага значимості соціально-ціннісних потреб людини в свободі, справедливості, рівності в контексті природнього права, посилюють наукові дискусії серед філософів, юристів, соціологів, законодавців, політиків, економістів, освітян щодо необхідності теоретичного обґрунтування понятійно-категоріального апарату феномену відповідального громадянства в межах онтології права.
Постановка проблеми. Становлення та розвиток відповідального громадянства не обмежується організаційно-управлінськими, юридично-правовими, політично-економічними, державно скерованими процесами в контексті правової реальності позитивного права, а потребує консолідації певних сутнісних позицій діалектичної дихотомії природного та позитивного права. Поняття та явище відповідального громадянства в контексті формування соціально-правового відповідального суспільства потребує теоретичного обґрунтування щодо понятійно-змістової концептуалізації в межах соціально філософії та філософії права.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. У своєму дослідженні ми спиралися на роботи вітчизняних науковців: філософів – Н. Бровко, Є. Мануйлова, Ю. Калиновського, психологів – С. Баранової, О. Фурман, педагогів – С. Бабушко, В. Примак, М. Єщенко і т.д.; та зарубіжних вчених: Will Kymlicka, Fazel Ebrihiam Freeks, Tomoaki Miyazaki, Marie Jolliff Bryant, Clint Le Bruyns та інші.
Постановка завдання. Визначити та теоретично обґрунтувати понятійно-категоріальні засади “відповідального громадянства” в полі філософії права.
Виклад основного матеріалу. В статті розглядається поняття “відповідальне громадянство” в полі філософії права через призму сучасних концептуальних інтерпретацій, принципу історизму, герменевтичного підходу, емпірично-правової та соціально-політичної орієнтації суспільства. Відповідальне громадянство можна охарактеризувати як міждисциплінарне, інтегроване, інтерактивне явище, що з одного боку є чинником права або ж юридичної практики, а з іншого боку є комплексом сформованих ідей, почуттів, національних традицій. уявлень, поглядів і т.д. особистості на правові, соціально-політичні, економічні, культурні, державотворчі явища та процеси.
Висновки. Відповідальне громадянство – це не лише певна норма правової поведінки, комунікації, співіснування держави та громадянина, а й усвідомлення її значимості, необхідності її продукування, готовності суб’єкта до управління та самоконтролю. Саме тому феномен відповідального громадянства не можна розглядати лише в межах позитивно-правової свідомості, адже воно формується правосвідомістю з точки зору природного права її морально-етичної ідеалістичності, але все ж таки в контексті дуальності існуючих правових концепцій.
Ключові слова: відповідальне громадянство, філософія права, позитивне право, природнє право, правосвідомість.
Список використаних джерел
Гончарова Олена Олександрівна
Актуальність теми дослідження. Військові дії на території України спричинили закономірну дезорганізацію в навчальному процесі у вітчизняних школах та університетах. Неможливість дотримуватися встановленого розкладу занять, що спричинюється проблемами доступу до мережі Інтернет та перебуванням у небезпеці учасників навчального процесу, не дає можливість “звірити годинники” і перебувати в єдиному потоці освітніх практик.
Постановка проблеми. Особливість освітньої системи України в умовах війни полягає у тому, що виклик пандемії COVID-19 став своєрідним загартовуванням її на витривалість. Так, перехід на дистанційні форми навчання, вироблення навичок роботи на освітніх онлайн-платформах як в учнів, студентів, так і в учителів, викладачів, а – головне – розвиток здатності організовувати свій час в умовах відсутності безпосереднього контролю, сприяли темпоральній синхронійності навчального процесу поряд з втратою ним своєї наративності. Однак попри просторову розірваність і темпоральні розриви в процесі навчання, його учасники знаходилися в єдиному потоці освітніх практик. У ситуації ж війни додаються темпоральні розриви, спричинені неможливістю всіх учасників мати вільний доступ до мережі Інтернет і знаходитися у повноцінній безпеці. Це ставить під питання збереження системності у начальних практиках, а, відтак, ставить і питання їхньої ефективності.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Як зарубіжні, так і вітчизняні вчені всебічно досліджували процес синхронійності у навчальному процесі при використання Інтернет-технологій. Так, зарубіжні вчені M. Bunn, A. Bennet, P. J. Burke, E. L. Carpenter, A. M. Adams, R. C. Chick, M. C. Stull, D. F. Hale, B. W. Propper, T. J. Vreeland та ін. робили акцент на змінюваній темпоральності в освітніх практиках, які відбуваються в онлайн-середовищі, а дослідники V. Johansson, J. Stenlund, N. F. Johnson, H. Keane, H. Jord-heim, E. Ytreberg, Y. M. Kalman, D. I. Ballard, A. M. Aguilar, C. Öhman, C. Pagán Cánovas, M. Ryan, M. Ryan визначили особливості синхронійної комунікації в мережі Інтернет. Вітчизняні дослідники В. Воронкова, О. Кивлюк, Ю. Борейко, Н. Дорфман, А. Сакун, І. Мордоус, К. Соколова, М. Триняк, О. Якимчук, В. Возняк, Н. Ліпін, О. Висоцька та ін. всіляко розглядали аспекти трансформації особистості, що знаходиться в середовищі інформаційного суспільства і зазнає на собі впливу нескінченних потоків різноманітних даних. Однак оскільки ситуація війни та вимушеного дистанційного режиму освітнього процесу для України є принципово новою, це питання у його новій конотації потребує свого всебічного розгляду.
Постановка завдання. Необхідно визначити, як можливо зберегти наративність дистанційного навчання у воєнних умовах і мінімізувати його темпоральні розриви для того, щоб усі його учасники перебували у відносно єдиному потоці освітніх практик; необхідно визначити, які модифіковані завдання повинні стояти перед системою освіти в умовах війни для того, щоб вона адекватно відповідала на виклики поточної ситуації.
Виклад основного матеріалу. Війна Росії з Україною стала другим вагомим викликом для всієї системи вітчизняної освіти після пандемії COVID-19. Неможливість як учнів, студентів, так і вчителів, викладачів повноцінно дотримуватися встановленого розкладу занять породила так звані темпоральні розриви у ритмах процесу навчання, поставила під ризик планомірність цієї роботи, яка тільки у своїй системності і може дати вагомі результати. У той же час навчання під час війни, і особливо – з соціогуманітарних дисциплін ‑ не може бути припиненим, оскільки, з одного боку, надає учням і студентам навичок стортингу інформації в умовах інформаційних атак; з іншого боку, навчання сьогодні постає вагомим рекреаційним ресурсом як для учнів та студентів, так і для вчителів та викладачів, оскільки переносить увагу на конструктивну діяльність і у деякій мірі структурує час респондентів. Вочевидь, у ситуації війни перед освітнім процесом, враховуючи об’єктивні темпоральні розриви у ньому, мають бути поставлені нові цілі і завдання для того, щоб у надзвичайних умовах він продовжував зберігати свою ефективність.
Висновки. Сьогодні, при проведенні бойових дій на території України, необхідно позбутися ілюзії, що дотримання єдиного, вивіреного на годиннику розкладу занять є доцільною освітньою практикою. Вона буде тільки породжувати додатковий стрес та невроз як у педагогів, так і в учнів, студентів, оскільки немає об’єктивних умов для її провадження. Натомість слід зробити акцент на дискурсивні наративні освітні інструменти, які можна провадити дистанційно, при цьому зберігаючи аспект комунікації між тим, хто навчається, і тим, хто навчає. Збережена комунікація, зв'язок між учителем, викладачем та учнем, студентом в процесі навчання, обмін думками між ними в процесі дистанційного обговорення нагальних соціогуманітарних проблем та інформаційних викликів – це саме та головна мета, яку об’єктивно сьогодні можна досягнути в освітньому процесі під час війни.
Ключові слова: війна, освітній процес, темпоральний розрив, темпоральність, стортинг інформації, інформаційне суспільство.
Список використаних джерел
Воронкова Валентина Григорівна, Нікітенко Віталіна Олександрівна, Васильчук Геннадій Миколайович
Актуальність теми дослідження полягає в тому, що сьогодні в умовах постпандемії COVID-19 має бути сформовано соціально відповідальне управління як фактор подолання кризової ефективності постпандемічного COVID-19, в якому його парадигма пронизувала б усі інституції та інші соціальні системи.
Постановка проблеми. Важливим є дослідження концептуальних аспектів соціально відповідального управління як складної адаптивної системи, що сприяє успішній адаптації менеджменту та людини до системних змін, подоланню стохастичності, виникненню та підтримці стабільності на всіх рівнях суспільства. Соціально відповідальне управління є результатом розуміння глибини людського існування та потенціалу, задоволення потреб у безпеці, що ґрунтується на забезпеченні такого ступеня внутрішнього порядку, який допомагає подолати неорганізованість, безлад та невизначеність як у соціальному, так і в індивідуальному житті.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. В представленому дослідженні, щодо концептуалізації соціально відповідального управління, ми орієнтуємося на власні розробки: Р. Андрюкайтене, В. Воронкової, О. Кивлюк, В. Нікітенко, Р. Олексенка, А. Череп, О. Череп та інших вчених.
Постановка завдання. Концептуалізація нових аспектів становлення і розвитку соціально-відповідального управління, завдяки якому суспільство має вийти з кризи і перейти на рівень стабільності.
Виклад основного матеріалу. Стаття присвячена дослідженню концептуальних аспектів соціально-відповідального управління як чинника ефективності виходу з кризи пандемії COVID-19. Соціально-відповідальне управління пронизує усі сфери суспільства: комунікацію, поведінку, субординацію керівників з підлеглими, спілкування, інформаційно-комунікаційний процес, інформаційне виробництво, охорону здоров’я, людське буття індивіда.
Висновки. Проаналізовано соціально-відповідальне управління, що міцно інтегроване у складний комплекс економічних, фінансових, соціальних, культурних, інформаційних відносин та породжує ряд проблем, що вимагають їх вирішення з метою формування сталого розвитку соціуму; досліджено моделі соціального захисту та інституціонального забезпечення соціально-відповідальних урядів в умовах пандемії COVID-19; розкрито моделі управління цифровими технологіями в країнах Європейського союзу як чинник виходу з кризи в умовах пандемії COVID-19.
Ключові слова: соціально-відповідальне управління, пандемія COVID-19, сталий розвиток соціуму, модель соціального захисту, цифровізація.
Список використаних джерел
В. Б. Євтух
Актуальність теми дослідження зумовлена помітною роллю такого типу науково-освітнього закладу як університет у суспільному розвиткові будь-якої країни та інтенсивною динамікою наукового дискурсу, який має місце упродовж усієї історії існування феномена, в освітньому просторові та поза його межами. Йдеться передовсім про з’ясування контенту як самого поняття “університет”, так і особливо про теоретичні і практичні аспекти його впливу на суспільні процеси.
Постановка проблеми. Зважаючи на окреслену вище роль університету у суспільствах минулого і сьогоднішнього часу, важливим виявляється дослідження змін, які відбувалися усередині феномена й яким чином вони корелювали зі змінами (соціальними, культурними тощо) й їхнім співвідношенням таких на сучасному етапові. З’ясування сутності таких кореляцій великою мірою досягається завдяки аналізові наукового дискурсу, який постійно супроводжує університет від початків його зародження до появи сучасних трендів у його розвиткові. На визначеному моментові робиться особливий акцент у статті.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. У цьому контексті варто звернути увагу на те, що дослідження феномена “університет” актуалізується після Другої світової війни та наприкінці XX – у перше двадцятиліття XXI століть. Про це свідчать цитовані у даній праці й опрацьовані під час її підготовки до публікації джерела. У ході аналізу публікацій як висліду наукового дискурсу виявилася ще одна особливість – досить інтенсивно цей феномен дослід-жується у зарубіжному науково-освітньому просторові, передовсім у його північно-американському та європейському складових й останнім часом до цього процесу активно долучаються науковці з азійських країн. Серед тих, хто зробив помітний вклад у вивчення феномена “університет” та особливостей його розвитку на різних відтинках історії можна згадати Рудіте Андерсоне, Мілоша Брочіча та Ендрю Майлза, Йорга Доллмана, Симона Маргінсона, Адама Нельсона, Роберта Нісбета, Занду Рубене, Хільде Ріддер-Симонс, Волтера Рюгга, Майкла Серге, Хюго Хорта, Майкла Шеттока та інших. Що ж до України, то стосовно дослідження й наукового дискурсу, то вони тут лише розгортаються (Віктор Андрущенко, Віль Бакіров, Володимир Бех, Наталія Дем’яненко, Володимир Євтух, Наталія Мозгова, Олена Хомірікі, Євген Пінчук). Щоправда, останнім часом суспільний простір країни інтенсивно наси-чується дискусіями, в яких переважає практичний аспект стосовно долі університетів (про це свідчить частина публікацій, згаданих у цій статті).
Постановка завдання. Спираючись на аналізові праць зарубіжних та українських авторів й іншого роду публікацій, відтворити сутність феномена “університет” у його історичній динаміці, показати основні сучасні тренди та виокремити актуальні питання дискусії навколо його розвитку й запропонувати шкіц моделі університету соціально орієнтованого навчання.
Виклад основного матеріалу ґрунтується на джерельній базі, яка охоплює достатнє коло праць дослідників та публікацій, що дозволяє сформувати уяву про феномен університету стосовно історії його зародження, його динаміки, тяглості традицій, контроверсійності поглядів теоретиків і практиків на перспективи його розвитку, співвідношення науково-освітньої динаміки у самому університеті та викликів сучасних суспільних процесів.
Висновки. У даній статті університет представлений як динамічне тіло з чітко окресленою історичною тяглістю, у якому кожен компонент (наука, освітній процес, надання послуг) відграє свою роль. Ретельне опрацювання матеріалів з означеної тематики дає мені підстави особливо наголосити на таких моментах: університет - це ком’юніті викладачів і вчених; інтелектуальна спільнота, побудована навколо навчальних дисциплін і майбутніх професій; мобілізатор соціальних інновацій; моральний заклад; приклад послідовності в освоєнні знаннями; осередок формування атмосфери толерантності у стосунках між áкторами науково-навчального процесу; укорінення принципів соціальної корпоративної відповідальності за науково-навчальний процес і його висліди.
Ключові слова: університет, науково-навчальний процес, освітній простір, соціально орієнтоване навчання, університет соціально орієнтованого навчання, інтелектуальна інфраструктура університету, соціальна корпоративна відповідальність.
Список використаних джерел