Оберіть свою мову
Оберіть свою мову
Актуальність теми дослідження. Початок ХХІ століття характеризується перевіркою людства на виживання. Глибокі кризи в різних сферах суспільного буття охопили більшість країн світу. Екологічний тероризм, що проявляється на всіх континентах, призводить до катастроф наслідками, яких є знищення, загибель, руйнація. У різних точках земної кулі відбувається значна кількість соціальних конфліктів, а в багатьох країнах продовжуються війни, що призводять до значних матеріальних та людських втрат. Відбуваються зміни людської природи. Більшість людей, орієнтуючись на практичні інтереси, нехтують принципами гуманізму та людиноцентризму. Зневага до чужої думки, невміння аналізувати ситуацію і шукати оптимальні варіанти розв’язку проблем призводять до відсутності порозуміння між людьми. Багато вчених, зокрема педагогів, психологів схильні до думки, що однією з причин усіх негативних проявів у суспільстві і природі є людина, зокрема, низький рівень якості її культури.
Постановка проблеми. Питання культурності людини завжди було в центрі уваги суспільства. Під цією характеристикою здебільшого розуміють рівень освіченості, вихованості людини, а також оволодіння певною галуззю знань, або діяльності. Культурність людини загалом ототожнюється із її вихованістю і пов’язується із добробутом усього народу. Чи реально за допомогою окультурення людей досягнути позитивних результатів у їх житті та процесах навколишнього світу і якщо так, то за яких умов?
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблему “цивілізованого безкультур’я” визначив Освальд Шпенглер (1918) у своїй книзі “Занепад Європи” - переклад з німецької “Der Untergang des Abendlandes” [19]. У наш час питання сприятливого впливу культури на окремого індивіда і суспільства в цілому висвітлювалося у працях А. Вебера (2008) “Глобальні зміни клімату. Хто винен? І що робити?” [4], С. Возняка (2011) “Поняття культурної реальності в контексті гуманітарної парадигми знання” [5], Г. Діденко (2011) “Гуманітаристика як шлях подолання “цивілізованого безкультур’я” [8], Дж. П. Ледерака (2019) “Розбудова миру. Стале примирення в розділених суспільствах” [11].
Постановка завдання. Головне завдання даної роботи полягає в обґрунтуванні необхідності піднесення рівня культури сучасного юнацтва й окресленні авторського бачення продуктивності цього процесу.
Виклад основного матеріалу. Мінімізація проблем, які сьогодні постали перед людством, неможлива без організації та реалізації продуктивного способу розвитку культури. Культурна людина у своїй діяльності керується високими духовними орієнтирами і усвідомлює свою відповідальність за результати власних дій. Культура є найзагальнішою інтегральною характеристикою людини, її провідною родовою ознакою. Поза культурою людина перестає бути людиною. Поняття культури, духовності, гуманізму, людяності, доброти, краси, гармонії синонімічні, вони взаємно доповнюють одне одного. Культура, що представляє такі ціннісні принципи, є великою силою в об’єднанні світової спільноти і поступового перетворення її в спільноту взаємної домовленості. Тому розвиток культури підростаючого покоління відноситься до глобальних проблем людства. Звідси стає очевидною неоцінима роль педагога в цьому процесі.
На жаль, сьогоднішні реалії вказують на недоліки в підготовці педагогів до організації виховної роботи. Авторами статті досліджено причини такого стану і визначено шляхи їх усунення. Однією з умов ефективності розвитку культури у здобувачів освіти є збільшення державних вкладень у навчальні заклади та державницького підходу до культурних якостей народу як найважливішого капіталу нації.
Висновки. У межах даної роботи було обґрунтовано доцільність розвитку рівня культури, адже високий її рівень є сприятливою умовою в досягненні порозуміння між людьми, зміст якого в гуманізації відносин, уникненні конфліктів та бережливому ставленні до природи як в локальному так і глобальному вимірах. Важливою особою розвитку культури у молоді є педагог. Тому у закладах вищої освіти педагогічного спрямування та аспірантурах є сенс посилити роботу із збагачення майбутніх фахівців знаннями щодо організації виховного процесу. Доречним до поставленої мети буде й розробка та впровадження в освітній процес усіх закладів освіти навчальної дисципліни “Загальна культура”. Зміст програми для кожного класу (курсу) має відповідати віку здобувачів освіти. Формуванню у населення культури мають сприяти також ЗМІ.
Ключові слова: виховання, культура, здобувач освіти, формування, ефективність, гармонізація, прогрес.
Список використаних джерел:
Актуальність теми дослідження. Актуальність визначена необхідністю теоретичного і практичного осмислення сучасних меморіальних війн (переписування історії, “жонглювання історичними фактами” і та ін.) в значенні боротьби за пам'ять. Філософське осмислення сутності, що її відображено в понятті “пам'ять”, в структурі цього феномена — все це визначає теоретичну значущість нашої статті. У практичному значенні актуальність нашої статті пов’язана з потребами ефективної діяльності, яка вимагає інструментів і зовнішніх вимірників, технологій і загального систематизованого знання щодо несвідомого (рефлексів, інстинктів, спонукань), архетипологічного, в набутті рухових навичок для реалізації цілей особистості в умовах навколишнього середовища, що постійно змінюються.
Постановка проблеми. У проблемному полі вважаємо за необхідне досліджувати механізми архетипологічного блоку пам’яті в діяльності людини, в порівняльному аналізі підходів К. Г. Юнга, Г.С Попова та сучасних гуманітарних досліджень на основі філософського принципу об'єктивності.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Постнекласична раціональність повертається до проблем філософського осмислення майбутнього людини, діалектичної єдності пам’яті та свідомості в практичній, пізнавальній та комунікативній діяльності людини, колективу, суспільства, людства. Тому значуще місце у розв’язанні проблеми структури та механізмів архетипологічного блоку пам’яті мають дослідження “філософією минулого” Ф. Ланга, Ш. Хенке, Г. Кранца і ін., що вказує, що з моменту народження людська доля вже є остаточно визначеною, її майбутнє передпризначене й непорушне; долеаналітичного підходу Л. Сонді, М. Ахтніха та ін.; аналітичні дослідження теорії архетипології як “археології культури людства” Г. Зільберера, К. Г. Юнга, Г. C. Попова та інших філософів і дослідників майбутнього людини.
Постановка завдання. Необхідність осмислення структури та механізмів архетипологічного блоку пам’яті в процесі діяльності мають як теоретичну, так і практичну актуальність. У ХХІ столітті спостерігається динамічне зростання інтересу до досліджень, спрямованих на виявлення індивідуальних і групових, ситуативних і психологічних, біологічних і соціальних, особистісних і суспільних чинників пізнавальної діяльності. Однак відкритими залишаються питання принципів функціонування механізмів архетипологічного блоку та, відповідно, того, як керуватися такими принципами в процесі розв’язання завдань набуття навичок, самонавчання, підвищення кваліфікації тощо в сучасних умовах, що динамічно змінюються, у швидкоплинних змінах навколишнього середовища, – все це свідчить про актуальність дослідження механізмів архетипологічного блоку пам’яті в контексті практичної діяльності людини. У нашій науковій розвідці ми сфокусувалися на проблематиці архетипологічного блоку пам’яті, його механізмів та логіки їх спрацьовування, в центральних процесах діяльності, в цілепокладанні і процесі орієнтування в майбутньому людини.
Виклад основного матеріалу. Актуалізує і гостро ставить питання про майбутнє (яким воно буде, як до нього готуватися і які навички будуть потрібні) сучасна ситуація, пов'язана з необхідністю усунення наслідків світової пандемії і переустрою системи професійної діяльності, “що йде геть” з фізичного буття в світ соціальних мереж, інтернет-платформ, гаджетів і електронних протезів — в світ гіперреальності і віртуальності, який розширюється. Здійснено філософське осмислення структури архетипологічного блоку пам'яті в порівняльному аналізі загального і різного в підходах К. Г. Юнга і Г. С. Попова, в їхніх теоріях, що описують сутність поняття “архетип” і його евристику в контексті майбутнього людини та відображають закономірності психічного в становленні і самореалізації особистості в суспільстві, і теорії Г. С. Попова про архетипи як про конструкт формування лінії майбутнього в діяльності.
Висновки. Викладені ключові позиції, по-перше, репрезентують аналіз систем поглядів К. Г. Юнга про архетипи як спадщину “археології” світової культури та історії, чий спадок особистість може використовувати для самореалізації в суспільстві, і теорії Г. С. Попова про архетипи як про конструкт формування лінії майбутнього, в діяльнісному вимірі. Система поглядів Юнга не протирічить багатьом положенням теорії Г. С. Попова; вони обидва вказують на принцип керованої об'єктивності з метою розрішення протиріччя дуальності і конфліктів (що є основою сутності архетипу). По-друге, на відміну від К. Г. Юнга, Г. С. Попову вдалося представити філософське осмислення природи архетипу, його будови, надати логічну модель і критерії архетипу як механізму пам'яті людини (як-то: фігура; символьна складова; методологічна складова; географічна складова; стратегічно-тактична складова; ієрархічна складова). По-третє, Г. С. Попов, вивчаючи логіку реалізації майбутнього особистості при перетворенні її на героя, емпірично описав теоретичну модель “архетипологічний ряд”, який виступає логічним орієнтиром прагнень людини при побудові бажаного майбутнього (зміст “архетипологічного ряду”: 1) статусна фігура; 2) фігура сценарію; 3) фігура стану; 4) правитель; 5) авторитет; 6) герой). Відповідно, по-четверте, згідно з теоретичною моделлю Г. Попова, базовою категорією управління майбутнім при цьому виступає “навичка”, оскільки у кожного архетипу в ієрархії існує ключова навичка, яку необхідно опанувати досконало, щоб перейти на наступний рівень.
Ключові слова: архетип, архетипологічний блок, майбутнє людини, феноменологія пам'яті, культура пам'яті, середовище пам’яті.
Список використаних джерел:
Актуальність теми дослідження. Термін “наукова освіта” використовуються в західній педагогічній літературі уже більше 120 років. На теренах української педагогічної практики, термін не має широкого розповсюдження, та уніфікованого тлумачення, хоча елементи наукової освіти активно апробуються через організацію дослідницької діяльності школярів, та через затверджену у законі “Про освіту” - освіту наукового спрямування. Одним з найвагоміших практик впровадження концепції є система Малої академії наук України, яка має багаторічний досвід такої діяльності, за що у 2017 році отримала статус Центру ЮНЕСКО 2-ї категорії зі стратегічною ціллю розвивати наукову освіту в Східноєвропейському регіоні та інших країнах світу.
Постановка проблеми. Оскільки в українській педагогіці термін “наукова освіта” дещо новий, вважаємо за необхідне узагальнити існуючі підходи до тлумачення цього поняття та сформулювати деякі поняття найбільш вживаних термінів цієї педагогічної концепції.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. У своїй роботі ми опиралися на найбільш цитовані закордонні роботи, що стосуються термінологічного апарату наукової освіти - Уільяма Ф. Маккомас, Сюзан Кері, Роджера В. Байбі. А також на існуючі публікації в українських виданнях, зокрема за авторством Юрія Гоцуляка та Максима Гальченка, Станіслава Довгого, Дениса Свериденка, Вікторії Небрат і Світлани Бабійчук, а також Наталії Поліхун, Ірини Сліпухіної, Ігоря Чернецького та Лілії Гриневич.
Постановка завдання. Узагальнити підходи до тлумачення терміну “наукова освіта” та обґрунтувати авторське розуміння терміну.
Виклад основного матеріалу. У статті ми розглядаємо деякі підходи до розуміння терміну “наукова освіта”, як закордонних так і вітчизняних авторів, обґрунтовуємо власне розуміння терміну, базуючись, в тому числі, на досвіді наукового курування дослідницькими роботами у Малій академії наук України. Даємо визначення найбільш вживаних термінів наукової освіти та розмежовуємо їх смислові поля.
Висновки. Педагогічна концепція наукової освіти сформувалася і активно розвивається як відповідь на виклики постійно змінного та все більш інформаційно-технологічного середовища існування людини. Фахівці Всесвітнього економічного форуму вважають, що найближчим часом більше третини необхідних професійних навичок – зміняться. З огляду на це одним з найбільших викликів які стоять перед теперішньою освітою – підготовка до цих змін учнів, здатних критично мислити та створювати нові рішення.
Ключові слова: наукова освіта, дослідницька діяльність, науковий тип мислення, наукова грамотність
Список використаних джерел:
Актуальність теми дослідження. Диференціація на сучасному етапі розглядається як важливий спосіб вдосконалення шкільної освіти. Її стратегічна мета – створити оптимальні умови для залучення дітей з різним психофізичним потенціалом до культурної спадщини та забезпечити їх гармонійний розвиток на цій основі.
Постановка проблеми полягає в аналізі диференційованого педагогічного процесу з метою виявлення механізмів збереження його цілісності.
Аналіз останніх досліджень і публікацій Цілісний педагогічний процес вивчали В. Добріанов, В. Кузьмін, Е. Моносзон, М. Скаткін, Б. Юдін, М. Данилов, Ю. Бабанський, Л. Божович, В. Ільїн, В. Краєвський, Б. Ліхачов, Б. Гершунський, В. Серіков та ін. Дослідники розглядали цілісність педагогічного процесу насамперед як єдність навчання, виховання та розвитку, що забезпечує цілісність формування особистості учня як особистості. У школі інклюзивною формою навчання цілісність педагогічного процесу трактується з точки зору диференціації як цілісність диференційованого педагогічного процесу.
Постановка завдання – розглянути цілісність педагогічного процесу в навчальному закладі з інклюзивною формою навчання, проаналізувати шляхи її збереження.
Виклад основного матеріалу. У статті проаналізовано підходи до визначення “цілісності”. Розглядалися такі педагогічні аспекти цілісності, як цілісність цілей та змісту освіти, цілісність системи методів навчання. Зазначено, що ідея цілісності є основою для розробки навчальних програм чи уроків. У статті обґрунтовано необхідність належних засобів навчання під час педагогічного процесу, які б сприяли збереженню цілісності його складових – мети, навчальної інформації, школярів, вчителів, методів, форм, засобів навчання та виховання. розкрито місце та роль між-особистісних відносин між учителем та учнями в процесі всебічної гуманізації школи. У статті досліджено методологічні регулятори побудови сучасної стратегії цілісного підходу до вивчення та проектування навчальної реальності.
Висновок. Реалізація концепції цілісності в педагогічному процесі в інклюзивному навчальному закладі є суперечливою – з одного боку, виникає потреба в диференціації внаслідок наявності у школярів неоднакових психофізичних здібностей, а з іншого боку, без єдності організація педагогічного процесу як системи є проблематичною. Гуманізація, яка передбачає формування дитини як суб’єкта, врахування її психофізичного потенціалу є інтегруючим фактором у пошуку балансу між інтегративними та диференційованими компонентами та основою цілісності педагогічного процесу.
Ключові слова: інтеграція, диференціація, інклюзія, педагогічний процес, школа з інклюзивною формою навчання, діти з особливими освітніми потребами.
Список використаних джерел: