Uncategorised

Деталі: Категорія: Uncategorised

автор: Хоменко Г. В.

Актуальність дослідження. Поглиблений науковий та філософський інтерес до феномену толерантності обумовлений кризою національної ідентичності, високим рівнем міжособистісної ненависті, недовіри та дискримінації, які дестабілізують розвиток багатьох суспільств в сучасну добу. Подолати дані негативні тенденції можливо через всебічну популяризацію ідей толерантності, а також схвалення її основних складових як необхідних для гармонізації людських взаємовідносин у свідомості пересічного індивіда. Однією з пріоритетних в цьому сенсі є освітня галузь в межах якої має відбуватися насадження молодим поколінням комплексу гуманістичних цінностей.

Постановка проблеми. В науковому дискурсі сьогодення існує чимало визначень поняття толерантність, проте досі залишається незрозумілим яким чином можна вплинути на її розвиток у суспільствах, які протягом тривалого часу потерпають від негативних наслідків конфлікту. Адже люди, які втратили віру у соціальну справедливість та моральні цінності, будуть змушені в вершу чергу думати про власний захист, а не про будь-що інше.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Філософські аспекти поняття толерантності як прояв світоглядного релятивізму були репрезентовані В. І. Тофтулом у “Сучасному словнику з етики”. Поглиблений аналіз толерантності був здійснений авторами колективної монографії “Толерантність як соціально-культурний феномен: світоглядно-методологічний аспекти” Ф. С. Бацевичем, С. Л. Грабовською, О. В. Дарморізом. Педагогіка толерантності в контексті домінування глобалізаційних тенденцій у вимірах сучасної культури була осмислена В. Г. Кременем в його наукових працях “Толерантність як імператив: національна ідентичність в добу глобалізації”, а також “Консолідація України на основі платформи толерантності”.

Постановка завдання. Розглянути поняття толерантність в контексті проблем відродження національної ідентичності, а також розвитку освіти в умовах конфлікту.

Виклад основного матеріалу. В межах даної роботи осмислення основних компонентів толерантності відбувається у невід’ємному зв’язку зі сферою освіти та педагогічним процесом. Якщо взяти до уваги той факт, що людина від природи є егоїстичною істотою, якій властиво розширювати власні сфери впливу, то толерантність має виступати у якості морального імперативу, своєрідної гарантії, що захищатиме людей від тригерів конфлікту. Через це у національній стратегії розвитку освіти має бути збережений баланс між орієнтиром на інтереси індивідуальності та потреби соціуму, проповідуванням толерантності та розвитком патріотизму.

Висновки. У статті здійснюється спроба розв’язання суперечностей світоглядно-ціннісного характеру у розумінні змісту понять толерантність та концепт ідентичності в контексті глобалізаційних тенденцій сучасної доби. Опираючись на концепції вчених у галузі соціальної філософії, жага до толерантності розглядається як ознака високої інтелектуальної культури суспільства. В роботі доведено, що імплементація толерантності у життєдіяльність сучасного соціуму в першу чергу потребує трансформації філософської складової освітнього процесу.

Ключові слова: соціальна турбулентність, габітус, сегрегація, гіпотеза контакту, педагогіка толерантності.

Список використаних джерел:

Андрущенко, ВП., 2011. ‘Світанок Європи : Проблема формування нового вчителя для об’єднаної Європи ХХІ століття’, К. : Знання України, 1099 с.
Бурдьё, П., 1995. ‘Структуры, Habitus, Практики. Современная социальная теорія : Бурдьё, Гидденс, Хабермас’, Новосибирск, Электронная публикация : Центр гуманитарных технологий. Доступно : https://gtmarket.ru/laboratory/expertize/5168 [Дата обращения 16 Июля 2019].
Делор, Ж., 1996. ‘Образование: сокрытое сокровище’, Основные положения Доклада Международной комиссии по образованию для XXI века. Доступно : http://www.ifap.ru/library/book201.pdf [Дата обращения 18 Июля 2019].
Кремень, ВГ., 2011. ‘Толерантність як імператив : національна ідентичність в добу глобалізації’, Науковий вісник Миколаївського державного університету імені В. О. Сухомлинського, Серія : Педагогічні науки, Вип. 1.32, С. 6-9.
Поппер, К., 1992. ‘Открытое общество и его враги. В 2 т.’, М. : Культурная инициатива; Феникс, 448 с.
Хабермас, Ю., 2006. ‘Когда мы должны быть толерантными? О конкуренции видений мира, ценностей и теорий’, Социологические исследования, № 1, С. 45-53.
Хантингтон, С., 1994. ‘Столкновение цивилизаций?’, Полис, № 1, С. 33–48.
Терепищий, СО., 2016. ‘Сучасні освітні ландшафти’, Київ : “Фенікс”, 309 с.
Allport, GW., 1979. ‘The nature of prejudice’, New York : Basic books, P. 29-46.
McGlynn, C., Zembylas, M., ed., 2009. ‘Peace education in conflict and post-conflict societies : Comparative perspectives’, Springer, 273 p.

Деталі: Категорія: Uncategorised

автор: Ревін Ф. Г.

Актуальність теми дослідження. Колективна діяльність як специфічна галузь дослідження вже певний час э предметом активної соціально-філософської рефлексії. Водночас, зміцнення ролі процесів суспільної інтеграції, динамічне перетворення старої парадигми соціальних відносин, постання та виокремлення нових форм кооперативних взаємозв’язків та модусів взаємодії у стрімко глобалізуючомуся світі спонукає дослідників максимально всеохопно вивчати означене розмаїття типів і видів сумісної кооперативної практики, спираючись на різні інноваційні методи дослідження та методологічні інструменти.

Постановка проблеми. Колективні інтенційні настанови носять наскрізний характер в нашому житті. Адже саме подібні поліморфні різновиди спільної дії і покладено в основу формування та функціонування соціальної реальності. Автор, отже, має намір детально дослідити мереологічну діалектику сполук кооперативної дії, що фундують засади соціальної динаміки, дозволяючи мислити власну особистість через призму статусу різних суспільних груп, розглядати себе з точки зору нашого спільного громадського впливу, обов’язків та відповідальності, приміряти та виконувати велику кількість сумісних суспільнотворчих соціальних ролей.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Разом з цим, вельми близькі за загальною проблематикою досліди спостерігаються у доробку таких вчених як В. Андрющенко, Ю. Бойко, М. Бойченко, Л. Губерський, А. Єрмоленко, А. Єрмолаєв, В. Лісовий, М. Михальченко, В. Навроцький, М. Надольний, В. Ніколаєв, Н. Петрук, О. Поліщук та у багатьох інших.

Постановка завдання. Метою даної статті є висвітлення раніше широко не досліджуваного в лоні української соціальної філософії феномену “колективної інтенційності”, здійснивши аналіз основних позицій і положень в рамках актуальної для аналітичної та континентальної філософії суспільства дискусії навколо онтологічного статусу колективної діяльності, спільної та індивідуальної праксеологічної площини інтенційних проявів, різноманітних особливостей кооперативних актів, модусів, та станів.

Виклад основного матеріалу. В статті проаналізовано сучасну парадигму та актуальний стан проблематики теоретико-практичних засад кооперативної поведінки в рамках концепції “колективної інтенційності”, що активно досліджується в лоні аналітичної соціальної філософії. Зокрема, на меті стояло розкрити сутнісні нормативні, отологічні та психологічні аспекти полеміки щодо засадничих механізмів змісту, модальності, та природи суб’єкту сумісної праксеологічної діяльності, висвітливши апорії раціональної колективної дії, виявити розбіжності та точки перетину між позиціями та аргументацією основних сторін та напрямків в зазначеній галузі.

Висновки. Висновки, зроблені в статті, можуть бути витлумачені як підтримка гіпотези про нерозподільчий "we-mode", яка вимагає ретельного простого пояснення співпраці, що доповнює надмірно індивідуалістичний "I-mode" спільних починань, поширених в англосаксонської соціальної науці. Таким чином, при оцінці через призму індивідуального режиму особистої зацікавленості майже половина учасників стандартного експерименту вирішують спів-працювати, використовуючи підходи, засновані на наших міркуваннях, тим самим доводячи, що група людей може мати намір діяти раціональними способами для досягнення Парето-оптимальних результатів. Ще одним критичним недоліком таких моделей є їх атомістично герметична методологія, яка, незважаючи на отримання негайних логічних вигод, тим не менш, повністю ігнорує цілий ряд життєво важливих сукупних чинників співробітництва, а саме: культурна замкнутість, суспільна довіра і взаємність, які накопичуються і формуються з плином часу.

Ключові слова: інтенційність, колективізм, індивідуалізм, інтерналізм, екстерналізм, інструменталізм, холізм, редукціонізм, натуралізм, праксеологія, теорія раціонального вибору, кооперація, синергія, спільна діяльність

Список використаних джерел:

Блумер, Г., 1994. ‘Коллективное поведение’, Американская социологическая мисль : тексты, М. : Изд-во МГУ, 496 с.
Горак, Г., 2008. ‘Громадянське суспільство як інтегратор особистісних начал’, Філософська думка, № 3, С. 62 – 73.
Навроцький, ВВ., 2009. ‘Аналітична соціальна філософія про колективні феномени’, Актуальні проблеми духовності : зб. наук. праць, Вип. 10, Кривий ріг : Видавничий дім, С. 293 -301.
Култыгин, ВП., 2004. ‘Теория рационального выбора – возникновение и современное состояние’, Социологические исследования, № 1, С. 27–67.
Поліщук, ОС., 2015. ‘Колективна дія : соціальне пізнання і практика. Досвід філософської концептуалізації : монографія’, Тернопіль : ТОВ «Тернограф», 400 с.
Таран, ВО., 2009. ‘Соціальна філософія : Навч. пос.’, К. : Центр учбової літератури, 272 с.
Bratman, M., 1993. ‘Shared Intention’, Ethics 104. P. 97-113.
Gilbert, M., 1987. ‘Modelling Collective Belief’, Synthese, Vol. 73, P. 185-204.
Jankovic, M., Ludwig, K., ed., 2017. ‘The Routledge Handbook of Collective Intentionality’, Routledge, New York, 256 p.
Searle, J., 1990. ‘Collective Intentions and Actions’, Intentions in Communication, Cambridge : MIT Press, P. 401-415.
Sellars, W., 1980. ‘On Reasoning about Values’, American Philosophical Quarterly, 17(2), P. 81–101.
Tuomela, R., 2002. ‘The Philosophy of Social Practices’, Cambridge, UK : Cambridge University Press, 288 p.
Weirich, P., 2008. ‘Collective Rationality : Equilibrium in Cooperative Games’, Oxford University Press, 263 p.

Деталі: Категорія: Uncategorised

автор: Яценко О. Д.

Актуальність дослідження. Проблема філософського осмислення феномену культури в різних варіаціях та методологіях незмінно представлена у світоглядному дискурсі. Особливо в умовах ситуації, коли сам характер існування культури набуває ознак проблематичності та кризовості. В таких випадках доцільним є верифікація механізмів культури, аналітика процедур її (культури) становлення, формування та динаміки. Е. Кассірер був якщо не першим, то найвідомішим автором, який безапеляційно зазначив атрибуцію людської сутності та існування у просторі символічних форм культури. Тим самим культура набула необхідної легітимізації щодо констатувальних технік мислення, сприйняття та діяльності. Чи є підстави вважати ці процеси спонтанними та варіативними, або швидше каузальними та універсальними? В контексті зростання темпів глобалізації та масиву постколоніальних критик ця проблема набуває особливого значення та ваги.

Постановка проблеми. Основною проблемою дослідження є відповідь на питання: епістемологічні, аксіологічні та діяльнісні конструкти людської суб’єктивності є універсальними та інваріантними в історико-культурній ретроспективі, або їхній зміст детермінований відповідним соціокультурним контекстом формування та сталості?

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Роботи Е. Кассірера викликають стійкий інтерес з боку науковців різних галузей знання та специфіки дослідження. В філософському аспекті вже хрестоматійними стали роботи К. Свасьяна, О. Лосєва, Ю. Лотмана, В. Біблера та інших із вивчення, інтерпретації та аналітики системи розуміння світу і людини Е. Кассірером. Починаючи від фундаментальних рівнів феноменології до соціальних форм освіти, політики та державності. Так, Jeremy Heis (2011) вважає метод символічних форм у філософії математики Е. Кассірера одним з найбільш змістовних з огляду на критику евклідової геометрії. Christine Ludl (2015) посилається на методологію дослідження фактів та артефактів культури Е. Кассірера, який наполягав на конститутивній природі сприйняття та мислення. Цю ідею підтримує Emmanuel Alloa (2015), яка аналізує проблему перспективи сприйняття та оцінки дійсності. С. Гаєвська (2015) прагне з’ясувати закономірності розуміння людини крізь призму символічних форм, які є “морфологією” духа. Мінаков М. (2006) наполягає на значенні історичної традиції в формування засад мислення та пізнання світу. Jon Solomon (2009) досліджує проблему нарративу на прикладі теоретичних положень філософії Е. Кассірера та сучасних процесів глобалізації. Проблему взаємодії культур та різних світоглядних систем досліджує Stephan Steiner (2015). Oli Belas (2018) критикує освітні практики, засновані виключно на понятті знань. Авторка застосовує філософію символічних форм Е. Кассірера для того, щоб проілюструвати зв’язок між знаннями та часом. І .Віктор (2018) застосовує епістемологічну методологію дослідження Е. Кассірера до вивчення специфікацій української культури.

Постановка завдання. Звернення до філософської спадщини Е. Кассірера є продуктивним у вивченні проблеми універсальності / контекстуальності основних процедур мислення, сприйняття та діяльності людини. Іншими словами, чи дійсно символічні форми формують суб’єктивність, або тільки впорядковують хаос емпіричного сприйняття?

Виклад основного матеріалу. Основним інструментом взаємодії людини зі світом Е. Кассірер називає символ. Саме здатність людини створювати та оперувати символами мислитель вважає атрибутивною та значущою рисою людської сутності. Створення символів не є репрезентативною діяльністю людини щодо реальності, а конститутивною. Іншими словами, людина не відображає предмети та процеси світу у свідомості а сама свідомість проектує певний символозмістовний образ реальності. Символ окреслює контур процедури означення предмету або явища, і в цьому його трансцендентальна природа.

Всі символічні форми відрізняються за своєю специфікою (змістовною, експресивно-репрезентативною, логічно-вербальною тощо), але всі вони мають подібну структуру. Структуризація символічної форми відбувається за диференціацією типу зв’язку між спекулятивним та емпіричним, і включає в себе вираження (сприйняття), репрезентацію (споглядання), чисте значення (поняття). Тобто, формування корпусу культури відбувається як діалектичний процес абстрагування відомостей емпіричного досвіду, який, в свою чергу, детермінований абстракт-ними символічними формами. Показовим у цьому відношенні є постулювання того, що порівнюються між собою не окремі відомості емпірики, а абстрактні форми, що позначають і визначають сприйняття. Відбувається цей акт на етапі трансформації сприйняття в уявлення.

Висновки. Символ є замінником речі, і не обтяжений каузальністю матеріального світу, потенційно необмежений у можливостях означення, навіть того, що не існує. Мова, міф, релігія, мистецтво, наука – всі ці форми тільки умовно пов’язані зі світом речей, і для аргументації своєї онтології такої атрибуції не потребують. Відомо, що феномен культури перманентно перебуває в епіцентрі критичного філософського дискурсу. Валюативний спектр інтерпретацій призначення та змісту культури варіюється від захопливо-схвальних теорій (Ф.-М. Вольтер, Ф. Фіхте) до нищівної критики її впливу та подальшої долі (Ж.-Ж. Руссо, Ф. Ніцше). Безсумнівним є факт того, що культура продукує власну онтологію, відмінну від природної. І людина втрачає як свої природні інстинкти, так і абсолютизм вітальних цінностей. І закономірно, що розрив між позначуваним та позначальним згодом стрімко зростатиме.

Ключові слова: символ, суб’єктивність, символічна форма, транценденція, онтологія.

Список використаних джерел:

Віктор, І., 2018. ‘Філософські виміри символіки української традиції : символіка природного і соціокультурного в фольклорі’, Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, Серія «Теорія культури і філософія науки», (58), С. 112-118. (DOI : DOI: https://doi.org/10.26565/2306-6687-2018-58-19).
Гаєвська, СР., 2015. ‘Людина в парадигмі «символічних форм» Е. Касірера’, Вісник Черкаського університету, № 11 (344), С. 77-83.
ЕГУ, 2001. ‘Давосская дискуссия между Э.Кассирером и М.Хайдеггером’, Исследования по феноменологии и философской герменевтике, Минск : ЕГУ, С. 124-134.
Кассирер, Э., 1998. ‘Избранное. Опыт о человеке’, М. : Гардарики, 784 с.
Кассирер, Э., 2006. ‘Познание и действительность’, М. : Гнозис, 400 с.
Кассирер, Э., 2002. ‘Философия символических форм : в 3 т.’, М.; СПб. : Университетская книга, 280 с.
Мінаков, МА., 2006. ‘Поняття прафеноменів та культурного досвіду у філософії Е. Кассірера’, Мультиверсум : філософський альманах, НАН України, Ін-т філософ. ім. Г.С. Сковороди, Вип. 54, Київ : Український Центр духовної культури, С. 111-122.
Свасьян, К., 1980. ‘Проблема символа в современной философии (Критика и анализ)’, Ер. : Изд-во АН АрмССР, 224 с.
Соболева, МЕ., 2001. ‘Философия символических форм Э. Кассирера. Генезис. Основные понятия. Контекст’, СПб. : Изд.-во СПбГУ, 180 с.
Alloa, E., 2015. ‘Could Perspective Ever be a Symbolic Form? Revisiting Panofsky with Cassirer’, Journal of Aesthetics and Phenomenology, Volume 2, Issue 1. P. 51-71. (DOI : DOI: https://doi.org/10.1080/20539320.2015.11428459).
Belas, O., 2018. ‘Education, knowledge, and symbolic form’, Oxford Review of Education, Volume 44, Issue 3, P. 291-306. (DOI : DOI : https://doi.org/10.1080/03054985.2017.1389711).
Heis, J., 2011. ‘Ernst Cassirer's Neo-Kantian Philosophy of Geometry’, British Journal for the History of Philosophy, Volume 19, Issue 4, P. 759-794. (DOI : DOI : https://doi.org/10.1080/09608788.2011.583421).
Krois, JM., 2004. ‘Why Did Cassirer und Heidegger Not Debate in Davos?’, Simbolic Forms and Culteral Studies : Ernst Cassirer's Theory of Culture, New Haven; London : Yale University Press, 177 p.
Ludl, C., 2015. ‘Objet et processus de recherche : Méthodologie et épistémologie du concept de représentation(s)’, Méthod(e)s : African Review of Social Sciences Methodology.. Volume 1, Issue 1-2 : Weak Theory, Bad Data? Heuristic Roles and Practical Limits in Fieldwork/Faible théorie, faibles données ? Rôles heuristiques et limites pratiques des concepts dans le travail de terrain, P. 91-110. (DOI : DOI : https://doi.org/10.1080/23754745.2015.1017278).
Paetzold, HE., 1995. ‘Ernst Cassirer. Von Marburg nach New York’, Eine philosophische Biographie, Darmstadt, 240 p.
Skidelsky, E., 2008. ‘Ernst Cassirer : the last philosopher of culture’, Princeton, NJ [u.a.] : Princeton Univ. Press, 304 p.
Solomon, J., 2009. ‘The proactive echo : Ernst Cassirer's The Myth of the State and the biopolitics of global English’, Translation Studies, Volume 2, Issue 1 : The Translational Turn, P. 52-70. (DOI : DOI : https://doi.org/10.1080/14781700802496258).
Steiner, S., 2015. ‘The Relevance of Cassirer and the Rewriting of Intellectual History’, History of European Ideas, Volume 41, Issue 4 : Peter E. Gordon’s Continental Divide : Heidegger, Cassirer, Davos. P. 447-453. (DOI : DOI : https://doi.org/10.1080/01916599.2014.980055).