Оберіть свою мову
Оберіть свою мову
автор: Кундеренко І. В.
Актуальність теми дослідження. Класична типологія, запропонована Р. Нібуром набула світового поширення у другій половині 20 століття. Серед зарубіжних дослідників релігії її релевантність піддається сумніву, особливо з огляду на динамічне оточення постмодернізму. В українському просторі вивчення релігії ця типології продовжує використовуватися.
Постановка проблеми. Виникає феномен: аналіз доступних та поширених текстів віровчення найбільш численної деномінацій ВСЦ ЄХБ за різні роки існування в Україні демонструє, що основні богословські положення лишились незмінними, проте рівень залученості у суспільне життя України набув значних змін. Зміни ступеню залученості можна ранжувати між особистим та системним впливом, а також можна констатувати тенденцію від реакційної взаємодії з суспільством до активної системи дій, превентивних за характером.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Серед вітчизняних науковців та дослідників варто відзначити О. Дятлик, В. Хромця, С. Санникова, Ю. Чорноморця, В. Синього, С. Филипчук, М. Черенкова. Кожний з них досліджував або типологію Нібура (як С. Филипчук), або вивчав рівень залученості вітчизняних протестантів в життя українського суспільства.
Серед закордонних дослідників відзначимо Д. Карсона, Л. Світ, Е. Крауч, М. Хортон, Ф. Мет’юс-Грін, Б. МакЛарен, Е. МакМанус. Всі вони або критично аналізували типологію Нібура, або пропонували свої динамічні типології. Універсальні моделі протестантського впливу виокремлює та систематизує Д. Холінджер.
Постановка завдання. Проаналізувати релевантність класичної та поширеної нібурівської типології у кореляції з зміною рівня залучення вітчизняних протестантів в суспільне життя на прикладі ВСЦ ЄХБ як найбільш чисельної конфесії.
Виклад основного матеріалу. Застосування типології Р. Нібура до протестантського середовища України виявляється практично неможливим, оскільки незважаючи на збережене віровизнання, рівень залученості протестантів в український соціум істотно змінився. Таким чином звична класифікація виявляється не дієвою через динамічність соціального виміру протестантів та тлі теологічного консерватизму. Автор погоджується з запропонованою парадигмою Д. Холінджера, що у будь-якій взаємодії з суспільством є два виміри, у середині яких ми можемо проводити певне ранжування. Вплив може бути індивідуальним або структурним, а також реакційним або превентивним. Серед протестантів набули особливого поширення наступні вектори:
Висновки. Зроблено аналіз релевантності поширеної типології Р. Нібура у трансляції на наявний досвід протестантських церков України на прикладі найчисельнішої групи – Всеукраїнського Союзу Церков Євангельських християн-баптистів (ВСЦ ЄХБ).
Ключові слова. типологія; протестанти; суспільство, церква.
Список використаних джерел:
автор: Гулямов Б. С.
Актуальність теми дослідження. Різноманітні стратегії інтерпретацій цінностей прав і гідності особистості опинилися у центрі дискусій щодо шляхів розвитку соціального вчення Православної церкви. Сучасні світоглядні дискусії в США та інших країнах вже не дозволяють обмежуватися загальними фразами та не визначатися стосовно проблематики прав людини. Теоретично усі помісні православні церкви та богословські школи визнають цінність особистості як створеної за образом Божим. Але з визнання високої гідності людської особистості можуть робити різноманітні висновки, щодо чого сьогодні розгорнулися принципові суперечки.
Постановка проблеми. На початку 2020 року Вселенський патріарх схвалив соціальну доктрину під назвою “За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної церкви” і ця декларація була оприлюднена для загального обговорення. Ця доктрина пропонує цілісне бачення християнського гуманізму, богословську легітимізацію демократії через наголос на абсолютній гідності особистості як такої, що може знаходитися у спілкуванні з Богом.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сьогодні православне соціальне вчення завдяки діяльності Вселенського патріархату переживає дві трансформації: перехід від пізньомодерного до постмодерного богословського дискурсу у власній мові та перемогу ідей пост-ліберальної політичної теології Фордгемської школи православної думки на чолі з видатними професорами, серед яких головними стали Арістотель Папаніколау та Джордж Демакопулос. Це задає нові перспективи для всіх дискусій щодо соціальної доктрини в православ’ї та ширше – у всьому християнстві. Формування пост-ліберального соціального вчення стало найбільшим досягненням богословського думки Вселенського патріархату за останні століття та потребує систематичного вивчення.
Постановка завдання. Метою дослідження є аналіз основних рис соціального вчення Вселенського патріархату щодо проблематики гідності та прав людини, виявлення основних рис нового соціального вчення Вселенського патріархату про права і гідність особистості у контексті богословських дискусій щодо свободи людини, долі демократії, ідейного протистояння офіційного православ’я з фундаменталізмом.
Виклад основного матеріалу. Концепція прав людини і гідності особистості, яку містить нове соціальне вчення Константинопольського патріархату, пропонує визнати сучасні теорії прав людини та їх втілення у сьогоднішній демократії як самоочевидні істини. Ці істини цілком легітимні у релігійному дискурсі, оскільки особиста гідність людини як здатної до містичного богоспілкування є абсолютною. Право-славна церква передбачає, що гідність та свобода особистості, її покликання та довершеність є значно вищими за усі ті множини цінностей і норм, що їх пропонує сучасна світська морально-правова свідомість, відповідні міжнародні акти і конституційні норми. В області соціального вчення це призводить до вимоги абсолютного визнання класичних прав і свобод людини. Висновків про необхідність змиритися із сьогоднішнім розширеним тлумаченням прав людини не робиться, оскільки абсолютна гідність особистості захищається не заради схвалення ідей та практик, які мають ознаки тоталітарного примусу.
Висновки. Православне соціальне вчення, запропоноване на початку 2020 року, намагається надати нового імпульсу ідеям модерну як незавершеного проекту, наголошуючи на повній згоді між Просвітництвом і православною етикою щодо гідності особистості та прав людини. Ідея про консенсус між світським та релігійним баченням прав людини походить від богослов’я патріарха Варфоломія та сучасних православних мислителів США.
Ключові слова: соціальне вчення церкви, персоналізм, права людини, гідність особистості.
Список використаних джерел:
автор: Лапутько А. В.
Актуальність теми дослідження. У Римсько-католицькій церкві антропологічна концепція опирається на сприйняття сакральності й непорушності людського життя. Даром Божим є життя, Бог є його джерелом. Духовно-тілесна цілісність особи, яка є вільною та відповідальною, основною своєю метою має прямування до Бога. Особа – основа християнського персоналізму, головний критерій моральних оцінок та дій, об’єкт і мета людської активності. Гідність та добро цілісної особи – головний принцип християнської антропологічної концепції та основоположний критерій християнської біоетики.
Постановка проблеми. Католицька церква дотримується чіткої позиції стосовно біоетичних проблем, що базується на визнанні цінності й гідності людського життя та дотриманні прав людини. Біоетичний підхід утилітаризму в центр ставить суспільне добро, якому повинна підпорядкуватися окрема особа. Парадигма утилітаризму вирішує питання не на користь буття особи, адже визнає примат якості життя: моральні правила мало беруться до уваги, акцентується на максимальній користі, зокрема для соціуму загалом, а не для окремої особистості.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Основні програмні доку-менти щодо антропологічної концепції в контексті біоетики такі: енцикліка “Humanae vitae”, “Хартія працівників охорони здоров’я”, енцикліка “Evangelium vitae”. Оскільки ці доку-менти потребують доволі широкого аналізу та вимагають великого об’єму праці, то в нашій статті опирати-мемося передусім на перші два з них. Для підкріплення наших висновків проаналізуємо доповідь кардинала Йозефа Ратцінгера, в якій представлено глибокі узагальнення щодо антропологічної концепції людини в Римсько-католицькій церкві. Методологічним взірцем для нашої статті будуть праці українських науковців Тетяни Гаврилюк, Івана Остащука та Юрія Чорноморця.
Постановка завдання. Метою статті є аналіз антропологічної концепції людини як цілісної особистості у католицькій традиції біоетики. Відповідно до поставленої мети, слід розкрити окремі завдання: проаналізувати визначені основоположні документи Апостольської Столиці щодо проблем біоетики та висвітлити основні риси християнської концепції антропології в їхньому застосуванні до оцінки питань біоетики.
Виклад основного матеріалу. У сучасних біоетичних дослідженнях та практиці їх реалізації простежуються два протилежних напрями: етичного абсолютизму в християнській філософії та етичного релятивізму в утилітаризмі й прагматизмі. Християнська біоетика опирається на антропологічну концепцію людини як цілісної особистості й соціальної істоти. Теза про гідність людської особи міститься в біблійній концепції про створення людини на образ і подобу Божу. Християнська антропологічна концепція базується на сприйнятті особистості як нероздільної єдності тілесного й духовного. Християнські моральні норми слід сприймати в контексті феномена дару.
Висновки. Християнська позиція базується на переданні та інтерпретації біблійного уявлення про людську особистість на основі Божого задуму. Людина – єдине створіння, що покликане до життя задля неї самої; створена за образом і подобою Божою; основною метою її життя є прямування до Бога та покликання до Божого блаженства. Людина наділена гідністю суб’єкта та цінністю, які є метою самі в собі. Людина – нероздільна й неповторна єдність тілесного і духовного. Не можна надавати виключну перевагу лише біологічній чи тільки психічній природі людини, адже вони цілісно є джерелами моральної відповідальності; матерія зростання людини базується на поєднанні чуттєвого та духовного життя. Людина своїми вчинками на основі сумління приймає чи не приймає добро, яке їй обіцяв Бог.
Ключові слова: антропологічна концепція, цілісна особистість, цінність, гідність, біоетика, католицизм.
Список використаних джерел:
автор: Морозова Д. С.
Актуальність теми дослідження. Антіохія на Оронті – саме те місто, де у драматичній взаємодії між юдеохристиянським месіанським рухом та політеїстичним середовищем постало знайоме нам “християнство з язичників” (gentile Christianity). Взаємини антіохійських юдеїв, язичників та християн відобразилися на становленні всієї Церкви, визначивши вселенський характер християнства. Але крім того вони наклали відбиток на думку Антіохійської школи – унікального етнічно семітського і грекомовного осередку християнської патристики.
Постановка проблеми. Ми досі дуже мало знаємо про те, яким чином етнічний і культурний семітський бекґраунд антіохійських богословів, а також їх сусідство з розвиненої юдейською громадою міста відобразилися на їхньому мисленні.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Хоча юдейська діаспора Антіохії нерідко привертає увагу фахівців із юдаїки, а Антіохійській школі християнського богослов’я присвячено доволі обсяжну патрологічну літературу, ці різні царини дослідження практично не перетинаються. Декотрі огляди Антіохійського патристичного осередку, між іншим, звертаються до історії місцевого єврейства, але практично не ведуть мову про обмін думками між двома громадами. Лише рідкісні case studies зосереджуються на перегуках між юдейською та християнською екзегезою Святого Письма у Антіохії. Водночас, на важливість такого ракурсу вказують провідні історики доктрини на кшталт Ярослава Пелікана.
Постановка завдання. Мета даного нарису – окреслити специфіку семітського осередку християнської богословської думки. Для цього потрібно виконати кілька завдань: оцінити значення рідної арамейської мови у творчості антіохійських християн, які виступали і писали грецькою мовою; простежити роль юдейської громади Антіохії у житті та мисленні місцевої патристичної школи; підсумувати дані окремих досліджень щодо паралелізму між юдейською та християнською.
Виклад основного матеріалу. Юдейська громада Антіохії не була монолітною. Громади різних течій радше за все збиралися окремо. Очевидно, деякі з них, сприйнявши від апостолів звістку про прихід Месії, і стали першими осередками християнства у Антіохії, на основі яких згодом утворилася місцева богословська школа. Такі семітські риси антіохійської патристики, як буквалізм, історицизм і своєрідний містичний матеріалізм викликали критику з боку інших шкіл. З іншого боку, арамейськомовні християни небезпідставно могли називати гебрайсько-арамейську Біблію “нашими Писаннями”. Як спадкоємці староза-вітних пророків та законодавців, сирійські апологети зверталися до “еллінів” у батьківському тоні. У Феофіла Антіохійського, Феодора Мопсуестійського простежують навіть безпосередню залежність від рабиністичної традиції тлумачення.
Висновки. За грецькою мовою і класичною риторикою авторів Антіохійської школи стоять суто семітські способи осягнення дійсності і філософські настанови, разюче відмінні від усіх інших течій патристики. Етнічна та культурна спорідненість із юдейським середовищем, вкупі з деякими іншими чинниками, зумовила притаманну Антіохійській школі буквальну, історичну і типологічну екзегезу. Просуваючись паралельними шляхами, юдейські та християнські мислителі Антіохії періодично висловлювали подібні інтуїції, а за деякими збігами тлумачень можуть стояти і безпосередні запозичення.
Ключові слова: Антіохійська школа, юдейська діаспора, екзегеза, духовна освіта.
References: